До 130-річчя від дня народження Сергія Прокоповича Тимошенка (1881 — 1950), видатного українського архітектора, політичного і державного діяча

Саме тоді, коли на заклик українського уряду до Зимового Походу в основному пішла молодь, до них приєднався і Сергій Тимошенко. «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр» — так пояснював він мотиви свого вчинку…

… Рік 1921-й. Національно-визвольна війна, що тривала чотири роки, практично завершилась поразкою. Україну поділено між Польщею та Росією. Уцілілі залишки армії Української Народної Республіки було інтерновано в табори на території Польщі та Румунії. Холод, голод, хвороби…
У Східній Україні продовжується більшовицький терор. Грабують села, непокірних відправляють у концтабори, розстрілюють заручників. Більшовицька «продразверстка” перетворюється в жахливе пограбування селян. У відповідь наростає селянський повстанський рух… Україна програла, але першооснова українського народу — селяни — скорилися не всі. По всій Україні спалахують сотні великих і малих повстань, створюються сотні загонів самооборони — «банд» за термінологією загарбників.

В цих умовах Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра організовує рейд по тилах червоних у складі трьох військових груп  — Волинської, Подільської і Бессарабської, сподіваючись на новий спалах повстань і використання сприятливого моменту для звільнення України. Бессарабська зазнала поразки, щойно перетнувши кордон. Подільська група під командуванням полковника Палія-Сидорянського пройшла 1500 км аж під Київ і щасливо повернулася. У жовтні-листопаді 1921 року останньою переходить кордон найчисельніша — Волинська група (офіційна назва — Українська Повстанська Армія) під безпосереднім командуванням Генерал-хорунжого Армії УНР Юрія Тютюнника. Була вона найбільша, але найгірше озброєна (на 800 вояків — 400 гвинтівок, 8 кулеметів, 120 ручних гранат). Єдине, чого було вдосталь у повстанців, — це патріотизму і любові до України. Ці люди, виснажені по таборах ще до походу, пройшли в щоденних боях з 3 по 20 листопада понад 600 км — від західних кордонів і майже до Києва (не дійшли 25 км). Характерно, що більшість з них — безвусі юнаки, хоча траплялися і винятки, як, наприклад, Тимошенко Сергій Прокопович, відомий український архітектор, в роки української революції — Харківський губернський комісар Центральної Ради. 1917 року у складі делегації Центральної Ради брав участь у переговорах з урядами Дону та Кубані. В 1919-1920 р.р. — міністр шляхів у кількох урядах УНР. Саме тоді, коли на заклик українського уряду до Зимового Походу в основному пішла молодь, до них приєднався і Сергій Прокопович. «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр» — так пояснював він мотиви свого вчинку…

Сергій Тимошенко народився народився 5 лютого 1881 року у Базилівці (зараз село Крупське в Конотопському районі Сумської області) в культурній і патріотично налаштованій родині, яка подарувала Україні (а ще більше — всьому світу) унікальну династію братів Тимошенків. Старший з братів — академік Степан Прокопович Тимошенко (1878-1972) — всесвітньо відомий вчений-механік, автор класичних праць з теорії пружності, опору матеріалів і технічної механіки, глава величезної інженерної школи, праці якого видавались в колишньому СРСР навіть у сталінські часи (не зважаючи на те, що їх автор — «білоемігрант»), професор Мічиганського та Стенфордського університетів, член Національної академії наук США, академік і один із засновників УАН, іноземний член АН СРСР, лауреат міжнародної золотої медалі ім. Дж. Уатта — найпрестижнішої нагороди в інженерному світі. Вчений, завдяки розробкам якого здійснено воістину революційний прорив в американському містобудуванні та технічній механіці. Наймолодший із трьох братів Володимир Тимошенко (1885-1965) був крупним економістом, відомим громадським діячем, організатором економічної науки часів УНР. Їх батько Прокіп Тимофійович Тимошенко був кріпаком, а коли вийшов на волю, його старша сестра вийшла заміж за молодого конотопського поміщика Степана Кандибу, і тому Прокіп виховувався разом з поміщицькими дітьми. Мама братів Тимошенків — Юзефіна Яківна Сарнавська — донька відставного військового, який керував маєтками магнатів Браницьких біля Звенигородки Київської губернії.

Середній брат — Сергій Тимошенко — архітектор і будівельник за фахом і за покликанням. Закінчив Інститут цивільних інженерів у Петербурзі. Там прилучився до нелегальних українських організацій, став активним членом Української студентської громади. Під час однієї студентської демонстрації його дуже побили чорносотенці, лікарі ледве врятували життя. Виникли проблеми із зором на одне око. У 1903 р. став членом Революційної української партії, і з того часу не полишав громадську та політичну діяльність у різноманітних українських структурах. Був він і учасником мистецьких об’єднань.

Але головне — він будував. Список того, до чого встигла долучитися ця молода людина, що на початку ХХ століття тільки-но одержала вищу освіту, просто вражає. Київ, Харків, Луцьк, Ковель… Саме з цими містами головним чином пов’язана архітектурна, інженерна, викладацька, громадсько-політична діяльність в Україні Сергія Тимошенка. Його творча спадщина воістину колосальна. За проектами нашого земляка виконано понад 400 різних будов та комплексів, спроектовано чимало пам’ятників, серед яких надгробна плита на могилі Симона Петлюри в Парижі. Будівельні автографи у вигляді будинків і церков залишилися в Канаді, США, Польщі, Чехії, Парагваї… Він працював до останнього дня (помер від серцевого нападу), зоставивши незакінченим проект церкви для аргентинського Буенос-Айреса.

1906 року, після закінчення інституту, Сергій Тимошенко приїжджає на Волинь, де працює на будівництві залізничного вузла станції Ковель й одночасно у повітовому земстві. Під його керівництвом були збудовані великий вокзал, приміщення кондукторських і паровозних бригад, школа, інтернат, склад тощо, за його проектами — земський шпиталь, жіноча гімназія. Чимало з цих будівель збереглися й донині. У 1908 році Сергій Тимошенко переїхав до Києва, де працював інженером у технічному відділі дирекції Південно-Західної залізниці. За його проектами зведені чотириповерхові будинки Л.Юркевича і С.Лаврентьєва.

Наступного року архітектора запросили на будівництво Південно-Донецької залізниці, тому він переїздить до Харкова. Там ним споруджені будинок управління Північно-Донецької залізниці, відомі особняки Бойка, Попова, Томицького, Лазарєвих, кілька п’ятиповерхових будинків. Сергій Тимошенко був консультантом при зведенні хімічного заводу товариства «Русскокраска” у Куп’янському повіті, де за його проектами було споруджено будинок електростанції, корпуси цехів з виробництва антрациту, сірчаної кислоти, фенолу, хлору, вапна, адміністративні будівлі, а також містечко для робітників на 10 тисяч осіб зі школою. Він брав участь у будівництві заводу «Коксобензол” на станції Рубіжна, де за його проектами споруджені помешкання для інженерів, техніків і майстрів; керував конструкторським бюро, яке розробляло проект електрифікації Донецького басейну під назвою «Углеток”. Нарешті, за проектом Сергія Тимошенка постав курорт «Борисове” на узбережжі Чорного моря. До його комплексу входили будівлі санаторію, казино-ресторану, басейну, вілл-особняків. Кілька проектів курортних споруд майстерні Тимошенка реалізовано у Сочі, Туапсе, Геленджику та деяких містах Криму. А серед будинків громадського призначення, спроектованих Тимошенком, можна відзначити приміщення повітової земської управи у Костянтинограді, музей у Полтаві, кілька народних будинків на Полтавщині. А ще він спроектував і збудував (як керівник робіт) лінії залізниці Льгов — Роданово, Федорівка — Скадовськ, Яма — Бахмут — Микитівка, Гришине — Рівне та різноманітну інфраструктуру до них.

І все це — за 11 років, з яких три роки припадає на війну. І як тільки він встигав?..
До того ж це зовсім не було холодним ремісництвом. З самого початку фахової діяльності Сергій Тимошенко поглиблено займався історією української архітектури, прискіпливо вивчав пам’ятки староукраїнського будівництва і застосовував набуте (зокрема, стилістику козацького барокко) в проектуванні своїх споруд. Наголошу: українство Сергія Прокоповича полягало не в галасі та боротьбі з опонентами, а в творчому освоєнні українських традицій і не менш творчому їх розвитку. Як твердять фахівці, він належав до плеяди українських архітекторів і митців (П. Альошин, О. Варяницин, В. Дяченко, К. Жуков, В. Кричевський, Г. Лукомський, Є. Сердюк, П. Фетисов, М. Філянський, М. Шумицький та інші), котрі розробляли новий архітектурний стиль — український модерн початку ХХ століття. З 1907 року архітектор Тимошенко бере участь у виставках та конкурсах у Москві, Києві, Харкові, Єлисаветграді, на яких здобуває понад 10 нагород, зокрема за проекти шпиталю для губернського міста, церкви на 2 тисячі парафіян у Харкові, каплиці-усипальниці у Лубнах, надгробків на могилах композитора М.Лисенка та інженера О.Варяницина, кількох народних будинків тощо.

Хто забажає відчути принади стилю архітектора Тимошенка, може у Києві піти на вулицю Паньківську і обдивитися будинок № 8 (згаданий будинок Юркевича), створений із застосуванням стилістики українського барокко. А у Харкові на вулиці Мироносицькій, 44 ним був споруджений дуже цікавий, як твердять фахівці, двоповерховий будинок для підприємця, видавця журналу «Друг искусства” І.Бойка.

1917 рік. Сергій Тимошенко поринає у політику, стає одним із провідних діячів Слобожанщини. У квітні його обирають членом Центральної Ради, у листопаді — головою Селянського з’їзду Слобідської України. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, котре очолювала Директорія, за наказом головного отамана усіх військ Української Народної Республіки Симона Петлюри від 17 листопада 1918 року Тимошенка було призначено губернським комісаром Харківщини. З початку 1919 р. Сергій Тимошенко працював старшим інспектором залізниць Міністерства шляхів УНР, а 27 серпня того року він очолив це міністерство в уряді Ісаака Мазепи. У 1920 — 1921 роках Тимошенко входив до складу урядів В.Прокоповича та А.Лівицького, був серед учасників Другого зимового походу армії УНР…

Прикро, але факт: архів харківського періоду зник безповоротно. У 1921 році чекісти забрали все майно і вивезли вантажівками в невідомому напрямку. Для цього в нової влади були всі підстави — адже Сергій Прокопович був учасником українських визвольних змагань, мав нагороду — Хрест Симона Петлюри…

А далі, як і у старшого брата, — життя за кордоном. Але спочатку це не еміграція, тільки життя під Польщею: спершу у Львові, потім — на Волині (з перервою у 1923 — 1927 роках на викладання у Подєбрадах, що під Прагою, в Українській Господарчій Академії і на керівництво нею у 1927 — 1929 роках). Живучи у Львові, він займався архітектурно-інженерними проектами, будував церкви і будинки цивільного призначення. Сергій Тимошенко створив проекти храмів на Знесінні, Клепарові, Левандівці у Львові, у Мражниці поблизу Борислава, монастиря Студитів у Зарваниці. Для Львова виконав кілька проектів громадських і приватних архітектурних комплексів, зокрема розробив проекти найбільшого в місті готелю та садиби Теплиця по вулиці Потоцького. Працюючи в академії, професор Тимошенко одночасно викладав архітектуру у празькій Студії пластичного мистецтва, заснованій Українським товариством пластичного мистецтва, брав участь у щорічних виставках цієї студії, у виданнях мистецьких альбомів.

1930 року Сергій Тимошенко переїхав до Луцька, перед тим прийнявши польське громадянство (адже Волинь після 1920 року лишилася під Польщею). Ним було спроектовано кілька церков, складів, понад 40 цивільних споруд на Волині, відновлено в українському стилі Братську церкву у Луцьку. Його проекти хуторів, овочевих складів були рекомендовані міністерством землеробства Польщі для поширення по всій державі. Водночас С.Тимошенко активно займається громадською (у різних українських об’єднаннях) і політичною діяльністю, був обраний депутатом від Волині до вищої (сенат) і нижчої (сейм) палат польського парламенту.

Найважчими у житті Сергія Тимошенка стали 1939 — 1946 роки. Друга світова війна змусила його назавжди залишити Україну. 1943 року його було мобілізовано до німецької будівельної організації Торта. Ці роки сам Сергій Прокопович згодом охарактеризував як пекельну смугу свого життя. «Опісля, — писав він, — ми вже, мов осінній лист, покотились по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Більськ, Прага, Карлсбад і в 1945 році приплентались до Гейдельбергу, де просиділи рік і вже думали, що не видостанемося на поверхню”. Архітектор потрапляє до табору для переміщених осіб; від видачі совєтській владі його рятує, як і сотні тисяч інших українських емігрантів, довоєнне польське громадянство.

У 1946 році за сприяння молодшого брата Володимира Сергій Тимошенко потрапляє до США. Але здоров’я його вже безнадійно підірване. Останні роки життя він провів у Пало-Альто в Каліфорнії, де попри хвороби спроектував кілька церков та інших споруд для Канади, Аргентини, Парагваю, США. За океаном розвинувся талант його сина Олександра, котрий народився 1909 року в Києві, закінчив празьку політехніку і пішов батьковими слідами. Саме він став головним архітектором вашингтонського метрополітену, який дуже вигідно відрізняється від нью-йоркського.
6 липня 1950 року Сергій Прокопович Тимошенко помер від серцевого нападу.

Його вважали одним із батьків українського модерну. А загалом ним спроектовано і збудовано — від Грузії до Аргентини — понад 400 різноманітних споруд та архітектурних комплексів. І це в такі непрості часи: дві світові війни, революції, політична еміграція! А скільки задумів залишилося на ватмані!..

Автор?