Протягом 20-30-х рр. минулого століття Волинь стала краєм, де знайшли притулок і можливість творчої, фахової й політичної самореалізації низка відомих діячів Української Народної Республіки. Серед них яскравістю таланту і масштабністю здобутків вирізняється ім’я уродженця Чернігівської губернії, відомого архітектора, члена Української Центральної Ради, міністра шляхів Уряду Української Народної Республіки (УНР) Сергія Прокоповича Тимошенка. Його творчий і життєвий шлях вже частково реконструйований істориками [1; 2; 3]. Однією ж із малодосліджених сторінок біографії митця, громадського діяча і політика залишається волинський період життя. У 1930-1939 рр. С. Тимошенко мешкав у Луцьку, обирався послом і сенатором до польського парламенту, очолював низку політичних та церковно-громадських інституцій краю, за його проектами зведено багато цивільних будівель і сакральних споруд. Дотепер збереглося кілька церков, споруджених під керівництвом С. Тимошенка у Волинській і Рівненській областях.
На підставі архівних і опублікованих документів та матеріалів спробуємо заповнити прогалину в реконструкції життєвого шляху Сергія Прокоповича Тимошенка.

Отже, вдруге С. Тимошенко повертається на українські землі в складі міжвоєнної Польщі на початку 1930 р. [4, с. 95]. На Волині, як політик із значним досвідом, Сергій Прокопович приєднується до групи українських угодовців на чолі із Петром Певним. Її основу складали колишні діячі УНР, котрі вважали за можливе співпрацювати із режимом Юзефа Пілсудського в рамках політики прометеїзму, котра передбачала підтримку визвольних рухів народів Радянського Союзу. Угодовці, згуртовані у регіональній партії Волинське українське об’єднання (ВУО), погодились на взаємодію із Варшавою у втіленні проекту державної асиміляції населення краю, коли б воно вважало Другу Річ Посполиту Батьківщиною. Натомість помірковані українці отримали можливість реалізації окремих духовних і церковно-громадських ініціатив.

Першою пробою сил Сергія Тимошенка як політика, зафіксованою у джерелах, стали вибори до Луцької міської ради весною 1931 р. Польська влада бажала бачити на чолі міста проурядову силу. Для цього створено Громадянське господарське об’єднання (ГГО) з участю представників польської, української, російської, чеської і німецької громад Луцька. Спільний фронт мав конкурувати із єврейськими блоками. Членом президії ГГО серед інших обрано інженера земського уряду Сергія Тимошенка [5]. У квітні сформовано виборчий список Громадянського об’єднання і зареєстровано під першим номером у переліку учасників перегонів [6]. Позиція Сергія Прокоповича у списку виявилась високою. Його прізвище на четвертому місці. Серед конкурентів ГГО були Листа № 2 «Жидівський господарський блок», Листа № 3 незалежних громадян Луцька, Листа № 4 «Бунд» та інші. Громадянське господарське об’єднання намагалось привернути увагу виборців гаслом, що владу у місті повинні взяти люди, котрі зможуть налагодити його господарство.

Інструментом втілення церковно-громадських ініціатив волинських угодовців стало створене у 1931 р. Товариство імені митрополита Петра Могили. Мета і завдання діяльності товариства в головних рисах нагадували українські братства ХVІ-ХVІІ ст.. Оскільки Луцьке Чеснохресне братство (ЧХБ) перебувало у стані реорганізації, а Острозьке втратило можливість ефективного функціонування, вирішено створити Товариство Петра Могили. Першим головою управи громадської інституції обрано Сергія Тимошенка. Протягом наступних років Товариство Петра Могили відіграло одну із провідних ролей у відновленні соборних традицій, українських церковних звичаїв, дерусифікації богослужінь у церквах Волинсько-Крем’янецької єпархії, виданні богословської літератури українською мовою, катехизації населення.

У 1932 р. під тиском українських сил, які підтримала польська влада, глава Православної автокефальної церкви в Польщі митрополит Діонисій (Валединський) погодився висвятити на вікарну Луцьку кафедру єпископа українця — архімандрита Полікарпа (Сікорського), у минулому урядовця УНР. Вирішення питань побутового характеру справи взяли на себе угодовці. Загальні збори Товариства Петра Могили ухвалили 2 квітня 1933 р. придбати будинок у Луцьку для резиденції владики Полікарпа. Виконання рішення управа товариства доручила С. Тимошенку, М. Тележинському та І. Власовському [7, арк. 56].

Згадані Загальні збори товариства під головуванням С. Тимошенка підсумували перший річний період діяльності організації [9]. Після вступного слова Сергія Прокоповича генеральний секретар товариства І. Власовський повідомив, що у рядах інституції перебуває 635 осіб (129 духовних і 506 мирян). Здобутками роботи названо видання неперіодичного органу товариства — журналу «За соборність», проведення публічних лекцій, відкриття повітових відділів. Ухвали, прийняті зборами, торкались утвердження соборноправності, налагодження співпраці із Українською парламентарною репрезентацією Волині (УПРВ), організаційної розбудови товариства, популяризації діяльності самої інституції та залучення до її роботи волинського духовенства.

Паралельно волинські угодовці прагнули повернути функціональність Луцькому Чеснохресному братству. Варшава блокувала діяльність церковно-громадської інституції через її антипольську роботу в довоєнний період. Затвердження нового статуту могло врятувати братство. На період врегулювання юридичного статусу майном братства розпоряджались, призначені владою, державний комісар сенатор М. Маслов спільно із Прибічною радою. Обов’язки голови ради покладено на С. Тимошенка [8, с. 1]. У серпні 1933 р. М. Маслов та С. Тимошенко виїхали у Варшаву в міністерство віросповідань і освіти для прискорення розгляду нової редакції статуту Чеснохресного братства і його затвердження. Другим питанням, котре актуалізовували перед польськими урядовцями волинські діячі — повернення братству в повноправне користування нерухомості і земельних ресурсів. Під час останньої наради в міністерстві 25 серпня М. Маслова і С. Тимошенка запевнили, що усі справи вирішать.

Геноцид українського народу, організований радянською владою у 1932-1933 рр., спонукав волинських угодовців реагувати на трагедію усіма можливими засобами. Збори українських громадських організацій краю ініціювали створення Волинського громадського комітету допомоги голодуючим в Україні. Президію комітету очолив М. Маслов, а його заступниками обрано С. Тимошенка та І. Власовського [10]. Завдяки комітету у воєводстві зібрано значну кількість коштів і продуктів харчування для постраждалих українців в СРСР, від яких сталінський режим відмовився, заперечуючи факт винищення українського селянства.

Весною 1934 р. зусилля членів Волинського українського об’єднання та інших легальних громадських інституцій краю щодо призначення на Волинь правлячим єпископом українця завершились успіхом. Священний Синод Православної автокефальної церкви в Польщі назвав таким Олексія (Громадського). Владика прибув на Волинь 21 квітня. Українські діячі надавали відповідного значення події і приїзд архієрея обставлено демонстративною урочистістю. У Ковелі на вокзалі Олексія вітали посол М. Тележинський, повітовий староста Кубіцкі і представники громадянства [11, с. 3]. Далі шлях архієпископа Олексія проліг через Рівне, Дубно в Крем’янець. У кожному із повітових міст діячі ВУО організовували урочисті зустрічі владики. У Рівному зібралось кілька тисяч віруючих. На залізничний вокзал прибув староста Каньські, посли Української парламентарної репрезентації Волині, представники міста, делегації українських організацій. Першим слово взяв посол Петро Певний. Від Товариства Петра Могили владику привітав його голова Сергій Тимошенко. Далі у супроводі рівненського повітового старости владика Олексій відбув у Дубно, де на нього також чекав урочистий прийом. У Крем’янець Олексій (Громадський) приїхав у супроводі єпископа Луцького Полікарпа (Сікорського). Участь в організації і здійсненні зустрічі новопризначеного єпархіального архієрея стала для Сергія Тимошенка іще одним вагомим кроком у зміцненні позицій в угодовському таборі Волині. Невдовзі цей та інші здобутки дадуть відповідний результат.

Ймовірно, що якісно вищий рівень громадсько-політичної та професійної, як архітектора, діяльності вимагав від Сергія Тимошенка більше часу й енергії. У 1934 р. Сергій Прокопович виконував обов’язки скарбника Товариства Петра Могили [12, с. 7-8]. Вже у січні 1935 р. С. Тимошенко — делегат Волинського єпархіального зібрання духовенства і мирян як представник від товариства [13]. Єпархіальний соборик став важливим етапом деросіянізації Церкви на Волині. Діячі ВУО чекали від нього нормативного закріплення статусу української мови в богослужіннях, внутрішньому урядуванні, соборноправності на усіх рівнях функціонування церковного організму краю. Саме з метою посилення українських позицій учасниками єпархіального зібрання стали посли і сенатори УПРВ, члени Передсоборного зібрання, представники Волинської духовної семінарії, Товариства Петра Могили і Луцького Чеснохресного братства. Очікування виявились виправданими. Зібрання дало духовенству краю чіткі орієнтири розвитку православ’я на найближчі роки.
У серпні 1935 р. Загальні збори Луцького Чеснохресного братства довірили керівництво інституцією Сергію Тимошенку [17, с. 2], справедливо вважаючи, що його досвід і вміння якісно змінять ситуацію. До управи ЧХБ увійшли протопресвітер П. Пащевський, М. Чирка, Ю. Константинів, С. Богдановський, В. Федоренко та А. Голосюк. Спільно з цими громадськими активістами міста С. Тимошенку належало остаточно реанімувати українську церковно-громадську організацію. Розрахунок, як підтвердили події, був правильним.

Переломним моментом у політичній і церковно-громадській кар’єрі для Сергія Тимошенка став 1935 р. Попередні роки праці виявились для нього своєрідним іспитом на зрілість в очах як волинських угодовців, так і польської влади. На виборах у парламент Сергій Тимошенко балотувався в 56 окрузі Волинського воєводства [14, с. 351]. Загалом, край в сеймі мали представляти десятеро послів (по двоє від округу). Сергій Прокопович обирався від Луцького і Горохівського повітів. За домовленістю українських угодовців із пілсудчиками у кожному окрузі Волині перше місце у виборчому списку Безпартійного блоку співпраці з урядом посідали поляки, а друге — українці. Смочкевич Дезидерій став для Сергія Тимошенка старшим напарником політичного тандему в парламентських перегонах. Голосування відбулось 8 вересня. Д. Смочкевич отримав 92 800 голосів, а С. Тимошенко — 87 678 [15, с. 405]. Зміни в персональному складі Української парламентарної репрезентації Волині зумовили ротацію в її керівних органах. Уже 25 вересня проведено перше засідання УПРВ. Посли П. Певний, о. М. Волков, М. Бура, С. Скрипник, С. Тимошенко і сенатор М. Маслов переобрали головою репрезентації П. Певного, обов’язки заступника голови доручено С. Тимошенку, секретаря — С. Скрипнику [16, с. 3].

Посольські обов’язки не перешкоджали С. Тимошенку реалізовувати започатковані раніше громадські проекти. У січні 1936 р. проведено збори Луцького братства під головуванням лідера волинських угодовців, посла Петра Певного. Затверджений владою новий статут церковно-громадської організації відкривав ширші можливості для реалізації ініціатив. Голова ради братства у своєму виступі поінформував братчиків про головні напрямки розвитку інституції. Сенатор М. Маслов підсумував результати управління майном братства [18, с. 93]. Остаточна легалізація діяльності православної братської спільноти й інші досягнення дозволили С. Тимошенку зберегти керівне становище на наступний термін. До нового складу ради братства також увійшли С. Скрипник, М. Ханенко, о. П. Пащевський, о. С. Грушко, С. Квасницький та Ю. Константинів.
З метою закріплення здобутків у церковній площині у лютому 1936 р. П. Певний із соратниками беруть участь у Волинському єпархіальному зібранні духовенства і мирян [19, с. 125]. С. Тимошенко входив до складу цієї групи. Зібрання намітило шляхи подальшого розвитку українського православ’я краю. Однак, зміна векторів внутрішньої політики після смерті Ю. Пілсудського зробила це зібрання останньою демонстрацією соборноправності єпархіального рівня.

Наступники Ю. Пілсудського на державному олімпі настільки кардинально змінили напрямок і методи розв’язання українського питання на Волині, що ініціатор і втілювач політики порозуміння з 1926 р. Петро Певний відмовився від співпраці. У зв’язку з цим 3 червня 1936 р. у Варшаві проведено термінове зібрання Української парламентарної репрезентації Волині [20, с. 1]. Новим головою репрезентації обрано Сергія Тимошенка.

У якості лідера поміркованих українців Волині Сергій Прокопович намагався послідовно реалізовувати програмні засади Волинського українського об’єднання, зокрема, в церковній ділянці. Так, у листі від 13 серпня 1936 р. на ім’я архієпископа Волинського і Крем’янецького Олексія (Громадського) голова УПРВ негативно відреагував на призначення о. Дамаскина (Малюти) на протоієрейська становище у собор м. Володимир та о. Рафальського у м. Ковель [21, арк. 214]. С. Тимошенко вважав, що в кожному повіті чільне місце серед православного духовенства повинні займати особи, котрі користуються довірою владики і українського громадянства. Отці Дамаскин та Рафальський були відомими на Волині русофілами.

За масштабними політичними і церковно-громадськими проектами С. Тимошенко не втрачав з поля зору долю окремої людини. На початку вересня 1936 р. Сергій Прокопович просив голову Українського товариства допомоги студентам-українцям вищих шкіл Варшави матеріально підтримати студента із Волині Анатолія Дублянського [24, арк. 234]. Через два роки посол направив листи волинському воєводі Г. Юзевському [22, арк. 130] та секретареві Волинської духовної консисторії (ВДК) І. Власовському [23, арк. 132] з клопотанням працевлаштувати випускника Варшавського університету імені Ю. Пілсудського, магістра філософії А. Дублянського.

Авторитет посла С. Тимошенка серед українського громадянства підтверджує численне листування. Наприклад, о. Василь Варварів на початку вересня 1936 р. просив посла вирішити справу із його переміщенням [25]. У перших числах листопада до голови УПРВ листовно звернулись П. Павлюк із Дерманя [26, арк. 296] та генерал П. Шандрук із Варшави [27, арк. 98-99]. Обидва сподівались на підтримку. Крім індивідуальних на адресу С. Тимошенка надходили також колективні прохання.
Інтенсивна політична діяльність змусила С. Тимошенка відмовитись від головування у Товаристві Петра Могили. Загальні збори товариства під головуванням Сергія Прокоповича 9 жовтня 1936 р. заслухали звіт про роботу та сформували новий склад управи. Головою обрано М. Ханенка, генеральним секретарем — о. М. Кибалюка [28, с. 671]. Вже на початку січня 1937 р. УПРВ оприлюднила меморіал за підписами С. Тимошенка та С. Скрипника до керівника уряду Польщі, де запропоновано збільшити суму видатків на Православну церкву в наступному фінансовому році [29]. Додаткові асигнування планували скерувати на видатки, пов’язані із підготовкою і проведенням Помісного собору Православної церкви в Польщі. Через два тижні делегація УПРВ в особах її голови посла С. Тимошенка і посла о. М. Волкова зустрілась із міністром віроісповідань і освіти Свєнтославським. Йшлося про нормалізацію юридичного становища Православної автокефальної церкви в Польщі та про відкриття в Рівному державної гімназії з українською мовою викладання [30, с. 41]. У Варшаві С. Тимошенко також нагадав про справу відкриття православного теологічного ліцею в Крем’янці і висловив жаль з приводу ліквідації Волинської духовної семінарії (ВДС). Представники об’єднання поміркованих українців Волині сподівались, що аудієнції в столиці вплинуть на плани влади.

У середині травня 1937 р. С. Тимошенко як голова УПРВ відіграв одну із головних ролей у вшануванні на Волині роковин смерті головного отамана Армії УНР Симона Петлюри. Чо¬тирнадцятого травня у Луцьку проведено організаційне засідання Комітету святкування річниці смерті С. Петлюри [31, арк. 115]. Через тиждень С. Тимошенко від імені групи волинських послів і сенаторів звернувся до Волинської духовної консисторії з проханням запропонувати волинському духовенству молитовно вшанувати 11 роковини смерті українського державного діяча. Вже 26 травня ВДК видала відповідне розпорядження клірикам єпархії [32, арк. 129]. Секретар консисторії Іван Власовський у листі від 1 червня серед іншого інформував Сергія Тимошенка, що деякі священики (о. С. Сингалевич, о. Корчинський, о. Л. Барщевський) виступили проти меморіального заходу [45].

Про активну політичну і церковно-громадську діяльність Сергія Тимошенка розповідає листування, котре зосереджене у Державному архіві Волинської області. Наприклад, о. М. Тележинський, настоятель Василівської церкви у Володимирі, досить активно листовно спілкувався із головою УПРВ. У квітні 1937 р. священик інформував С. Тележинського про церковне життя міста, присутність у ньому русофільства та чорносотенства [33]. Два інших листа священика 14 квітня і 22 червня торкались справи ремонту Василівської церкви, котра була пам’яткою українського сакрального мистецтва [34; 35]. Отець просив допомоги і поради у Сергія Прокоповича як у політика і архітектора.

У вхідній кореспонденції Сергія Прокоповича знаходимо також два листи від Дмитра Дорошенка з Варшави [36; 37]. Д. Дорошенко пропонував надрукувати книгу о. Наливайка «По святих місцях», вважаючи, що таке видання буде корисним для духовного життя Волині. Активне листування тривало між С. Тимошенком та єпископом Луцьким Полікарпом (Сікорським). Це привітання, подяки та запрошення на розмову [38; 39; 40; 41]. Наприклад, у листі від 15 квітня 1937 р. єпископ Полікарп пропонував С. Тимошенку призначити день наради голів українських установ Луцька [52, арк. 106]. Серед адресатів голови УПРВ — директор Українського наукового інституту у Варшаві Олександр Лотоцький [42; 43], генерал П. Шан-друк [44]. У більшості випадків автори листів звертались до Сергія Тимошенка з пропозицією підтримати реалізацію різних проектів, проханням допомогти.

Традиційно з метою вивчення настроїв виборців та формування громадської думки посли використовували масові щорічні зібрання віруючих 10 вересня у Почаївській лаврі на празник преподобного Іова Почаївського. У 1937 р. УПРВ, після закінчення відправи, провела на ринковій площі в Почаєві народне зібрання. Перед присутніми виступили посли Сергій Тимошенко та Степан Скрипник, сенатор Микола Маслов [46, с. 627].

Зміна векторів державної національної і релігійної політики змусила Українську парламентарну репрезентацію Волині відповідно реагувати. Як представники репрезентації С. Тимошенко та С. Скрипник 6 жовтня 1937 р. склали візит прем’єр-міністру Польщі, генералу Славой-Складковському. Результати аудієнції та інші поточні проблеми стали предметом обговорення на засідання головної управи Волинського українського об’єднання 8 жовтня [47, с. 707]. Про особливості політичної ситуації говорив С. Тимошенко, куль¬турно-освітні справи охарактеризував о. М. Волков, церковні — О. Ковальський, про господарські розповів М. Бура, організаційні — С. Скрипник. Члени управи усвідомили виклики перед якими опинились угодовці краю. Подальші події покажуть який шлях обрало керівництво ВУО. Уже на Третьому з’їзді партії угодовці, підтвердивши вірність ідеї польсько-української співпраці, сподівались, що ідеї маршала Пілсудського матимуть продовження у внутрішній політиці Варшави.

Наприкінці грудня 1937 р. С. Тимошенко, під час промови на бюджетній комісії сейму, зауважив, що українцям краю обмежено доступ до адміністративних посад. Серед суддів їх лише 1-2% тоді як українці становлять 75% населення Волині [47, с. 16]. Посол також звернув увагу на сповільнення рільничої реформи.

Надії поміркованих українців Волині на те, що пілсудчики переможуть у боротьбі за владу невдовзі розбились об реалії польської рації стану. Остаточне посилення партії радикалів дало перші наслідки наприкінці 1937 р. У листі від 28 лютого 1938 р. настоятель з с. Ланівці Крем’янецького повіту о. Микола Малюжинський писав С. Тимошенку про насилля, котре здійснили солдати Корпусу охорони пограниччя над православними ві¬руючими [48, арк. 66]. У грудні 1937 р. війт гміни Ланівці Ян Стадніцкій і кілька вчителів спільно із польськими прикордонниками змусили 116 мешканців села Гриньки прийняти католицизм [49, с. 153]. Реагуючи на насилля, С. Тимошенко спробував відвідати село і на місці вивчити ситуацію. Незважаючи на посольський статус, у Сергія Прокоповича відібрали тимчасову перепустку і вима¬гали залишити прикордонну територію. У відповідь С. Тимошенко двічі під час виступів у сеймі звертав увагу депутатів парламенту на беззаконня у с. Гриньки.

Окрім активної політичної діяльності С. Тимошенку випадало займатись також творчими справами. На початку квітня 1938 р. С. Скрипник як голова Товариства української школи в Рівному просив Сергія Прокоповича взяти участь у конкурсі на кращий проект побудови Українського дому культури імені С. Петлюри в Рівному [51]. Але такі моменти носили винятковий характер.

Зміну політичного курсу влади на Волині остаточно зафіксовано звільненням Г. Юзевського з посади воєводи. З цього приводу С. Скрипник у листі С. Тимошенку 15 квітня 1938 р. писав про очікуване призначення у Луцьк новим воєводою Гавке-Новака і що потрібно чекати від кадрових змін. С. Скрипник пропонував голові УПРВ скликати засідання репрезентації та управи ВУО [50, арк. 34].

Наступ влади на Православну церкву змусив опонентів забути про протиріччя. Митрополит Діонисій (Валединський) запросив 17 липня волинських угодовців на нараду у митрополичій резиденції у Варшаві [53, с. 657]. Головним питанням зборів, де був присутній також С. Тимошенко, стала мобілізація усіх православних сил на захист Церкви. Демонстрацією єдності обрано відзначення 950-тиріччя Хрещення Руси-України. Виконавчий комітет у складі о. Ю. Григоровича, послів С. Тимошенка та С. Скрипника, М. Ханен-ка, І. Власовського та інших доклав зусиль аби урочистості не лише об’єднали православних, але й продемонстрували владі готовність стати на захист законних прав релігійної меншини.

Емансипація волинських угодовців ледве не виштовхнула їх на маргінес політичного життя. Однак, тверезий політичний розрахунок переміг і польська влада, відмовивши у довірі кільком колишнім послам, усе ж погодилась на обрання С. Тимошенка до сенату, а С. Скрипника та М. Бури до сейму. Дострокові парламентські вибори 6 листопада 1938 р. завершились проходженням від Волині 5 послів та одного сенатора [54, с. 906]. Отже, сенатором став С. Тимошенко, а послами — С. Скрипник, В. Онуфрійчук, О. Огородник, М. Бура, В. Косідло. Цей склад УПРВ не встиг розвинути активну діяльність через агресію нацистської Німеччини та СРСР проти Польщі.

У вересні 1939 р. Волинь окуповано радянськими військами. С. Тимошенко з іншими угодовцями залишився на окупованій німцями території. Так закінчився перший волинський період політичної і церковно-громадської праці Сергія Прокоповича Тимошенка. Другий розпочався після нападу Райху на Радянський Союз у червні 1941 р., але це вже тема для іншої статті.

Отже, протягом 1930-1939 рр. С. Тимошенко, перебуваючи на Волині, зробив вагомий внесок у розвиток місцевого політичного і церковно-громадського життя, сприяв росту політичної культури краю. Як член угодовської партії він легальними засобами діяльності сприяв духовно-національному і культурному піднесенню волинян, неодноразово відстоював інтереси українців регіону із сеймової трибуни. Із іменем С. Тимошенка пов’язана одна із яскравих сторінок історії Волині.

Борщевич В.

Джерела
1. Власенко В.М. Сергій Тимошенко на ниві архітектури і політики (До 125-ліття від дня народження) // www.interklasa.pl/portal/dokumenty/r_mowa/strony_ukr02/historia/00his21.htm
2. Кучерепа М. Волинське українське об’єднання (1931-1939): / Кучерепа М, ДавидюкР. — Луцьк : Надстир’я, 2001. — 420 с. : іл.
3. Міненко Тимофій, свящ. Православна церква в Україні під час Другої світової війни 1939-1945, (Волинський період) / Тимофій Міненко. — Вінніпег-Львів : «Логос», Колегія Св. Андрія, 2000. — Т. 1. — 392 с.
4. Zaporowski Zbigniew Konrad. Ukraińska Reprezentacja Parlamentarna Wołynia 1931-1939 // Res Historica. W kręgu polskich doświadczeń parlamentarnych / Red. Zbigniew Konrad Zaporowski. — Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej. — 112 s. — S. 81-97.
5. Wyborcy m. Łucka // Przegląd Wołyński. — 1931. — № 12 (352). — 29 marca. — S. 1.
6. Ogłoszenie… // Przegląd Wołyсski. — 1931. — № 15 (355). — 19 kwietnia. — S. 5.
7. Постанова президії управи Товариства Петра Могили, червень 1933 р. // ДАВО, ф. 63, on. 1, спр. 2, арк. 56.
8. Українська нива. — 1933. — Ч. 31 (392). — 30 серпня. — С. 1.
9. За соборність. — 1933. — Ч. 6. — березень. — С. 23-32.
10. Українська нива. — 1933. — Ч. 38-39 (399-400). — 9 листопада. — С. 1.
11. Arcybiskup Aleksy na Wołyniu // Wołyń. — 1934. — № 18 (70). — 29 kwietnia. — S. 3.
12. Лист Івана Власовського Сергію Тимошенку, 3 липня 1934 р. // ДАВО, ф. 63, on. 1, спр. 12, арк. 7-8.
13. За соборність. — 1933. — Ч. 7. — квітень. — С. 27.
14. Власовський І. Православна церква і майбутні сейм і сенат Речипосполитої // Церква і нарід. — 1935. — Ч. 12. — 15 вересня. — С. 351-353.
15. Вибори послів до Сейму Речипосполитої // Церква і нарід. — 1935. — Ч. 13. — 1 жовтня. — С. 404-405.
16. Засідання Української парламентарної репрезентації // Українська нива. — 1935. — Ч. 39 (483). — 12 жовтня. — С. 3.
17. Українська нива. — 1935. — Ч. 34 (478). — 18 серпня. — С. 2.
18. Хроніка. З життя Луцького Чеснохресного Брацтва // Церква і нарід. — 1936. — Ч. 3. — 1 лютого. — С. 93.
19. Волинське єпархіальне зібрання представників духовенства і мирян 12 і 13 лютого 1936 р. // Церква і нарід. — 1936. — Ч. 4. — 15 лютого. — С. 125-126.
20. Українська нива. — 1936. — Ч. 1. — 3 червня. — С. 1.
21. Лист голови УПРВ С. Тимошенка архієпископу Волинському і Крем’янецькому Олексієві (Громадському), Ч. 625, 13 серпня 1936 р. // ДАВО, ф. 60, oп. 1, спр. 5, арк. 214.
22. Лист С. Тимошенка воєводі Г. Юзевському, 23 липня 1938 р. // ДАВО, ф. 60, oп. 1, спр. 7, арк. 130.
23. Лист С. Тимошенка І. Власовському, 16 липня 1938 р. // ДАВО, ф. 60, oп. 1, спр. 7, арк. 132.
24. Лист С. Тимошенка голові Українського товариства допомоги студентам-українцям вищих шкіл Варшави, 3 вересня 1936 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 5, арк. 234.
25. Лист о. В. Варваріва С. Тимошенку, 4 вересня 1936 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 5, арк. 246-247.
26. Лист П. Павлюка С. Тимошенку, 2 листопада 1936 р. // ДАВолО, ф. 60, оп. 1, спр. 5, арк. 296.
27. Лист генерала П. Шандрука С. Тимошенку, Ч. 780, 8 листопада 1936 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 5, арк. 98-99.
28. Загальні збори Товариства ім. Петра Могили // Церква і нарід. — 1936. — Ч. 20. — 15 жовтня. — С. 671.
29. Меморіал УПРВ голові Ради міністрів Речипосполитої, 4 січня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 9, арк. 17-20.
30. Українські православні посли в справах Церкви і українського шкільництва // Церква і нарід. — Ч. 4. — 15 березня. — С. 141.
31. Протокол організаційного засідання Комітету святкування річниці смерті головного отамана С. Петлюри, 14 травня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 3, арк. 115.
32. Наказ ВДК благочинним Волинської єпархії, №7784, 26 травня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 3, арк. 129.
33. Лист о. М. Тележинського С. Тимошенку, квітень 1937 р. //ДАВО. 60, оп. 1, спр. 9, арк. 123-127.
34. Лист о. М. Тележинського С. Тимошенку, 14 квітня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 9, арк. 71.
35. Лист о. М. Тележинського С. Тимошенку, 22 червня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 9, арк. 72.
36. Лист Д. Дорошенка С. Тимошенку, 7 травня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 3, арк. 104-105.
37. Лист Д. Дорошенка С. Тимошенку, 14 травня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 3, арк. 62-63.
38. Лист єпископа Полікарпа (Сікорського) С. Тимошенку, 17 квітня 1937 р. //ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 9, арк. 111.
39. Лист єпископа Полікарпа (Сікорського) С. Тимошенку, 22 квітня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 9, арк. 117.
40. Лист єпископа Полікарпа (Сікорського) С. Тимошенку, 1 травня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 3, арк. 96.
41. Лист єпископа Полікарпа (Сікорського) С. Тимошенку, 12 серпня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 9, арк. 173.
42. Лист О. Лотоцького С. Тимошенку, 13 грудня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 6, арк. 86.
43. Лист О. Лотоцького С. Тимошенку, 26 серпня 1938 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 8, арк. 71.
44. Лист генерала П. Шандрука С. Тимошенку, 8 листопада 1938 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 5, арк. 98-99.
45. Лист І. Власовського С. Тимошенку, 1 червня 1937 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 7, арк. 51.
46. Церква і нарід. — 1937. — Ч. 18. — 15 вересня. — С. 627.
47. Шлях. — 1938. — № 1 (9). — січень. — С. 16.
48. Лист о. М. Малюжинського С. Тимошенку, 28 лютого 1938 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 9, арк. 66.
49. Інтерпеляція в Сеймі Речипосполитої посла Крем’янецько-Дубенської округи Ст. Скрипника // Церква і нарід. — 1938. — Ч. 4. — 15 березня. — С. 153-154.
50. Лист С. Скрипника С. Тимошенку, 15 квітня 1938 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 8, арк. 34.
51. Лист С. Скрипника С. Тимошенку, 5 квітня 1938 р. // ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 8, арк. 26-27.
52. Лист єпископа Полікарпа (Сікорського) С. Тимошенку, 15 квітня 1937 р.// ДАВО, ф. 60, оп. 1, спр. 9, арк. 106.
53. Церква і нарід. — 1938. — Ч. 15-16. — 1-15 серпня. — С. 657.
54. Церква і нарід. — 1938. — Ч. 22. — 15 листопада. — С. 906.