Архітектор з Конотопу Сергій Тимошенко проектував і збудував понад 400 різноманітних споруд та архітектурних комплексів від Грузії до Аргентини

Я к батько українського модерну «міністрував» в Уряді УНР
5 лютого 2016 року виповнюється
135-років з дня народження
Сергія Тимошенка
Серед найвідоміших особистотей, народжених щедрою на таланти Конотопською землею — брати Тимошенки. Всі вони зробили неабиякий внесок у світову науку та культуру, до того ж у різних галузях. Сьогодні наша розповідь про Сергія — другого за віком сина колишнього кріпосного, а згодом усспішного бізнесмена Прокопа Тимошенка.

Народжений в гетьманській садибі

У середині позаминулого століття народився на Сумщині кріпак Прокіп Тимофійович Тимошенко. Прийшов він у світ у панській садибі, згодом отримав «вільну», здобув домашню освіту. Потім закінчив у Харкові курси землемірів, багато й тяжко працював, складав капітал. Нарешті став бізнесменом, орендував старовинний панський маєток Кандиб у селі Шпотівка Конотопського повіту.
На тридцятому році Прокіп зважився посвататися до Юзефіни Яківни Сарнавської, доньки відставного військового. Дівчина була на 8 років молодшою за нього, закінчила жіночу гімназію (Фундуклеївську) у Києві. У грудні 1978 року народився первісот Степан, майбутній вчений-механік.

Прокіп тішився, справи його стали кращими, от і переїхала родина до села Базилівки (нині — с. Крупське), де вони орендували маєток місцевої поміщиці У тій гетьманській садибі народилися у Прокопа та Юзі Сергій, Володимир і Анна.

Дитячі роки братів та сестри проходили серед сільських дітей. Першою вчителькою була мати, а потім їх навчав і готував до вступу в Роменське реальне училище педагог Михайло Коваленко.

Залюблений в українську архітектуру

Сергій закінчив реальне училище в Ромнах, а далі — Петербурзький інститут цивільних інженерів (1906 p.), отримавши диплом цивільного інженера. Ще за студентських років у нього виявилася любов до рідного мистецтва, саме він 1905 р. започаткував серед студентів підпільний гурток вивчення української архітектури, котрий пізніше, через чотири роки, буде легалізовано.
Наш земляк прилучився до нелегальних українських організацій, став активним членом Української студентської громади. Під час однієї студентської демонстрації його дуже побили чорносотенці, лікарі ледве врятували життя. Виникли проблеми із зором на одне око. У 1903 р. став членом Революційної української партії, згодом — Української соціал-демократичної робітничої партії, і з того часу не полишав громадську та політичну діяльність у різноманітних українських структурах.

По закінченні вишу Сергій Тимошенко працює у Ковелі на спорудженні залізничного вокзалу. Далі творчість майстра розгорнеться у Харкові, де працюватиме у проектному бюро Південно-Донецької залізниці. Там він проектує вокзали, пакгаузи, допоміжні споруди та житлові будинки у пристанційних селищах на кількох нових залізничних лініях України. Як твердять фахівці, наш земляк належав до плеяди українських архітекторів і митців, котрі розробляли новий архітектурний стиль — український модерн початку XX ст.

Митець завжди усвідомлював потреби свого народу і тому здійснював творчий пошук у різних галузях архітектури. Він брав участь в багатьох конкурсах. Так, за проект будинку Харківського художнього училища С. П. Тимошенку присудили III премію (1911 p.), за проект памятника композитору М. В. Лисенку — 1 премію (1913 р.), за проект меморіальної каплиці Шеметів на Полтавщині — III премію (1916 р.), за проект церкви на Харківщині — II премію (1916 р.) та ін.
У цих конкурсах він перевіряв новонароджені розмаїті ідеї, котрі іноді розвивалися в інших, уже замовлених проектах, які щастило реалізувати. Сила його таланту була такою, що останній його твір у Харкові, адміністративний будинок на розі Мироносицькій, завершували без суттєвих змін навіть тоді, коли автор виїхав звідти і вже майже десятиріччя перебував за кордоном.

Найдивовижнішим було те, що в тому будинку будуть розташовуватись такі репресивні організації, як ОДПУ, НКВС, КДБ. Ці установи повною мірою задовольняли те громаддя сіро-сріблястих стін, підсилених могутніми лопатками та пілястрами. При цьому формами будинку знесено в небо символ української хати з її характерним дахом, який свідчив про незнищенність духу того народу, що витворив цей символ, з якими безжалісно боролися пекельні установи-«квартиранти» цього будинку.
Цікаво, що вперше ідея хати-монументу зринула в конкурсному проекті пам’ятника Миколи Лисенка. І ось архітекторові пощастило з’єднати в образі того монументу ідеї своїх великих попередників — Лисенка та Шевченка. Зовсім не випадково Сергій Прокопович був 1912 року одним із засновників мистецьких об’єднань у Харкові, зокрема — Українського художньо-архітектурного відділу Харківського літературно-художнього гуртка. Саме тут здійснювалася велика робота з розвитку архітектури, проведено шість мистецьких виставок, де обов’язковими експонатами були твори Тимошенка.

У буревії визвольних змагань

Буремного 1917 року Сергій Тимошенко поринає у політику, стає одним із провідних діячів Слобожанщини. У квітні його обирають членом Центральної Ради, у листопаді — головою Селянського з’їзду Слобідської України. У складі делегації УЦР наш земляк брав участь у переговорах з урядами Дону та Кубані.

Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, яке очолювала Директорія, за наказом головного отамана усіх військ Української Народної Республіки Симона Петлюри від 17 листопада 1918 року Тимошенка було призначено губернським комісаром Харківщини. З початку 1919 р. Сергій Тимошенко працював старшим інспектором залізниць Міністерства шляхів УНР, а 27 серпня того року він очолив це міністерство в уряді Ісаака Мазепи. У 1920-1921 роках Тимошенко входив до складу урядів Прокоповича та Лівицького.

Коли на заклик українського уряду до Зимового Походу в основному пішла молодь, до них приєднався і Сергій Прокопович. „Хай серед простих вояків буде хоч один міністр” — так пояснював він мотиви свого вчинку.

Разом з армією УНР та урядом пройшов важкий шлях Другого зимового походу аж до останнього бою під м.Базар. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Потім була еміграція.

Депутат польського парламенту

З 1923 року Тимошенко викладає в Українській господарській академії в Подєбрадах поблизу Праги, там видає підручник з будівельних матеріалів.

У січні 1923 р. рішенням професорської ради вузу його обрали доцентом, а через два роки і професором кафедри будівництва, деканом інженерного факультету. Неодноразово його кандидатуру висували на виборах ректора. Нарешті наприкінці червня 1927 р. він очолив УГА. «Обрання проф. Сергія Тимошенка Ректором Академії, — згадував лектор цього вузу О.Козловський, — Сталося в роки критичної ситуації школи у 1927-1928 pp., коли під впливом економічної кризи чеська влада під тиском парляменту почала редукцію державних видатків, що відбилося на бюджеті Академії. Треба було вжити енергійних заходів, щоб врятувати школу. Тут очі всіх звернулися на проф. С. Тимошенка. Він дійсно повів енергійну підготовну працю для здобуття дозволу на впис нових студентів».

Проте ці кроки ректора не зустріли прихильності з боку чеської влади. 1928 р. Тимошенка знову обрали ректором, але міністр хліборобства ЧСР відмовився затвердити цей вибір. З 1929 р. Сергій Прокопович очолював кафедру водно-санітарної техніки. Наступного року він залишив академію, прийнявши напередодні польське громадянство.

Наш земляк переїхав до Луцька, перед тим прийнявши польське громадянство (адже Волинь після 1920 року лишилася під Польщею). Ним було спроектовано кілька церков, складів, понад 40 цивільних споруд на Волині, відновлено в українському стилі Братську церкву у Луцьку. Його проекти хуторів, овочевих складів були рекомендовані міністерством землеробства Польщі для поширення по всій державі. Водночас Сергій Прокопович активно займався громадською (у різних українських об’єднаннях) і політичною діяльністю, був обраний депутатом від Волині до вищої (сенат) і нижчої (сейм) палат польського парламенту.

Мов осінній лист по вітру

Друга світова війна змусила його назавжди залишити Україну. 1943 року його було мобілізовано до німецької будівельної організації Торта. Ці роки сам Сергій Прокопович згодом охарактеризував як пекельну смугу свого життя.

«Опісля, — писав він, — Ми вже, мов осінній лист, покотились по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Більськ, Прага, Карлсбад і в 1945 році приплентались до Гейдельбергу, де просиділи рік і вже думали, що не видостанемося на поверхню”. Архітектор потрапляє до табору для переміщених осіб; від видачі радянській владі його рятує, як і сотні тисяч інших українських емігрантів, довоєнне польське громадянство.

У 1946 році за сприяння молодшого брата Володимира Сергій Тимошенко потрапляє до США. Але здоров’я його вже безнадійно підірване. Останні роки життя він провів у Пало-Альто в Каліфорнії, де попри хвороби спроектував кілька церков та інших споруд для Канади, Аргентини, Парагваю, США. За океаном розвинувся талант його сина Олександра, котрий народився 1909 року в Києві, закінчив празьку політехніку і пішов батьковими слідами. Саме він став головним архітектором вашингтонського метрополітену, який дуже вигідно відрізняється від нью-йоркського.

Сергій Прокопович Тимошенко помер 6 липня 1950 року від серцевого нападу. Його вважали одним із батьків українського модерну. А загалом ним спроектовано і збудовано — від Грузії до Аргентини — понад 400 різноманітних споруд та архітектурних комплексів. І це в непрості часи: дві світові війни, революції, політична еміграція.

Ігор Лисий