У статечному ХІХ столітті премудрий французький будівничий і реставратор Ежен Віолле ле-Дюк запропонував оцінювати кожну націю за її архітектурою та освітою. Утім, задовго до нього того ж висновку дійшли завойовники та окупанти, котрі в першу чергу плюндрували храми та навчальні установи підкорених народів.

Тож російський імператор Павло І знав, що робив, коли 1801 року категорично заборонив будувати в Україні церкви в «малороссійском вкусє». А трохи раніше його матуся Катерина ІІ закрила майже всі українські школи та монастирі, прирікши тотально письменний край на безпам’ятство і звиродніння. На думку «просвічених» монархів, це мали бути останні цвяхи в домовину непокірливих «мазепинців», які щойно втратили рештки автономії у вигляді Січі та гетьманства. А щоб у тій труні ніхто не вовтузився, наступні «царята і царі» (за Тарасом Шевченком) час від часу вдавалися до профілактики на зразок Валуєвського указу про повну заборону української мови.

І все йшло начебто за планом, аж раптом імперські підвалини захиталися…

Модерна Україна

Не минуло й ста років від часів останнього гетьмана, як провіщення Полуботка, Орлика та Шевченка почали справджуватися. Іще перед першою російською революцією домовина України добряче тріснула. І з тієї шпарини на світ Божий, як із яйця-райця, ринули самостійницькі ідеї, не ослаблені, а навпаки — зміцнілі від довгого ув’язнення. Втілювались у життя вони по-різному. Найцікавіше — у дивовижних витворах митців, які суголосно зі світовими тенденціями заходилися творити модерний національний стиль.

Попри розмаїття художніх шляхів, усі погодилися з головним постулатом теоретика і корифея українства Опанаса Сластіона (1855 — 1933): незнищенна лише та національна культура, чиї основи у кожному наступному поколінні піддають новому трактуванню. Не дивно, що сам Сластіон — видатний архітектор, етнограф, маляр, графік і громадський діяч — найбільше прислужився Вітчизні як Учитель (саме так, із великої літери). Адже прийдешні покоління фактично заново треба було навчити згаданих основ, а вже потім і їх трактуванню.

Сластіон versus Булгаков

Українська ідея як предмет творчого переосмислення отримала буття не лише на папері чи полотні. Можливо, найвагоміше слово у визвольних змаганнях народу — у прямому і непрямому сенсі — сказала архітектура. З легкої руки Сластіона, котрий уперше сформулював засади українського архітектурного модерну, у будівничі подалися не тільки професійні зодчі, а й техніки й інженери, художники та краєзнавці. І тут Опанас Георгійович Cластіон мимоволі вступив у полеміку з Михайлом Опанасовичем Булгаковим: не лише рукописи, а й цілі українські бібліотеки та картинні галереї майже дощенту були випалені протягом апокаліптичного ХХ століття. Натомість створені Сластіоном із соратниками архітектурні фортеці вже понад сто років героїчно утримують фронт національного духу.

Найвизначнішою роботою Майстра стала серія земських (початкових) шкіл, зведених у 1910-х роках переважно в Полтавській губернії. Загалом по Україні постало понад сто таких шкіл (достеменна цифра невідома), чиї проекти Сластіон з помічниками розробив цілком безкорисливо. І донині у найглухіших селах, посеред буколічних краєвидів допитливе око з подивом подибує ці непересічні споруди, дуже зрідка доглянуті та ще рідше — сповнені дитячим галасом. Усі вони напрочуд виразні й високохудожні, прикрашені цегляним орнаментом, трапецієвими вікнами та дверима, а подекуди — ще й башточками з високими шпилями. Більшість тих вежок у запалі боротьби з націоналізмом розібрали у радянські часи. Вже у незалежній Україні чимало Сластіонових шкіл втратили рами і двері, печі та покрівлі, а то й узагалі щезли з лиця землі. А ті, що лишилися, часто-густо стоять самотою, із сумом задивляючись порожніми «зіницями» у незворушне небо та згадуючи свою завзяту юність…

Будівництво століття

На початку 1910 року Полтавське губернське земство оголосило конкурс на «будинок народної школи в українськім стилі». Кому першому спала на думку ця щаслива ідея, сказати важко. Натомість точно відомо, що з відповідним клопотанням до поважної установи зверталася шанована в краї Олена Пчілка, мати Лесі Українки і дитяча письменниця.

Найширше будівництво запланували у Лохвицькому повіті, на початку ХХ ст. удвічі більшому за однойменний сучасний район. Не обійшлося без дискусій і затятого спротиву з боку містечкових шовіністів. Проте віддамо належне тодішнім лохвицьким чиновникам: їм так сподобався геніальний витвір Василя Кричевського, славнозвісний Будинок земства у Полтаві (нині — краєзнавчий музей), що були затверджені саме «патріотичні» проекти Сластіона. Варто скласти подяку і «безіменним героям» — земським технікам, які чимало потрудилися над утіленням задумів видатного митця.

Перші дві школи у стилі українського модерну звели восени 1910 року в селах Млини та Голінка. Протягом наступних трьох років до них додалося близько ста шкільних «комплектів», як дещо по-канцелярському іменувалися ці романтичні фантазії архітектора. Будували їх і пізніше, аж до 1916 року включно, але точна кількість зведених у Лохвицькому повіті Сластіонових шкіл достеменно невідома.

Цікаво, що до виконання робіт залучали не тільки місцевих майстрів. На 1913 рік земська управа уклала угоду з поляком — підприємцем із Любліна, котрий забезпечив будівництво 27 шкіл своїми робітниками та матеріалами.
Кожен «комплект» включав шкільний будинок на один, два, три або чотири класи (у деяких — із квартирами для вчителів), дерев’яну комору, колодязь, погріб, вбиральню і паркан навколо шкільної території. Вартість будівництва становила від 6400 до 16 550 карбованців, залежно від кількості класів.

Будували просто і якісно, на віки. Для фундаменту й цоколю використовували камінь і щебінь, дерев’яні стіни (із дубових та соснових колод) оббивали планками, обмазували глиною та обличковували червоною цеглою. Дахи та башти покривали переважно бляхою, а в деяких випадках — полив’яною черепицею.

За шість років Сластіонові шедеври прикрасили майже весь Лохвицький повіт (70 відсотків його населених пунктів!), а також частково — Миргородський і Кременчуцький. У наслідування полтавців спорудили подібні школи і в окремих селах Черкащини, Поділля та Кубані. На жаль, події Першої світової війни та національно-визвольних змагань не дали змоги охопити будівництвом ширші терени Великої України. Але й пізніше, за часів українізації 1920-х років, на Полтавщині постало ще кілька спрощених реплік Сластіонових шкіл.

Автентичні інновації

Сучасні мистецтвознавці розводять руками: «принцип серійності, блискуче розроблений Опанасом Сластіоном, не мав аналогів у народному будівництві та тогочасній архітектурній практиці» (В. Ханко). Головна новація митця — застосовування розмаїтих, але однотипних планувальних рішень, які стали можливими завдяки сміливим конструктивним прийомам на зразок розсувних перегородок між класами. Однотипність не означала трафаретності: один лише фасад шкільної будівлі був опрацьований у десяти варіантах!

Не було Сластіонові рівних і в стилізації. Тут йому стала у пригоді багаторічна зацікавленість усім культурним спадком України: від Софії Київської до опішнянського куманця. Найхарактерніший приклад у цьому «жанрі» — цілком новаторське оздоблення шкільних стін і віконниць цегляними візерунками у вигляді вишивок і мережива. Звісно, творчо опрацьованих, але міцно прив’язаних до народних, переважно полтавських орнаментів.

Після Сластіонового втручання у сільську забудову «писанка» українського села заграла принципово новими барвами. Приєднавшися до барокових церков, хаток під стріхами та криниць-журавлів, земські школи напрочуд вдало доповнили той неповторний силует Батьківщини, який, власне, і став для народу символом усього найдорожчого та найріднішого. Більше того: після знищення у 1930 — 1940-х роках усіх традиційних дерев’яних храмів Полтавщини (за винятком Спаської церкви у самій Полтаві) школи Сластіона прийняли на свої плечі тягар українського хреста посеред темної ночі богоборчої імперії… І пронесли його аж до омріяної волі.

Кому спадщину?

За сто років десятки, сотні тисяч дітей випурхнули у немилосердний світ із цих затишних осередків просвіти, де самі стіни навчали юних українців не зрікатися на життєвих дорогах свого роду-племені, не втрачати любові до рідної землі, мови, культури. Хоча жодна із цих стін ніколи не мала будь-якої охоронної таблички — ні за радянських часів, ані за незалежності… Можливо, статус пам’яток архітектури хоча б трохи уповільнив процес руйнації дивовижних шкіл Опанаса Сластіона. А може, й ні. Бо зараз школи часто вмирають разом із селами, колись велелюдними, а нині не здатними заповнити й одного маленького класу. Чи не тому так сумовито дивиться на своїх нащадків сам Майстер із надмогильного каменя на миргородському Троїцькому цвинтарі?

Чи ж він колись утішиться? Бог знає. Та надія є: де-не-де у покинутих школах Сластіона вже відкрито церкви і навіть монастирі…