Історію церковної архітектури західноукраїнських земель репрезентують споруди Давнього Галича та храми Львова до середини XVIII ст. Однак необхідно відмітити, що найбільш інтенсивне храмове будівництво у Галичині велось в кінці ХІХ — початку ХХ ст. Для прикладу, лише у Львівській єпархії в 1882-1918 рр. було збудовано понад 300 мурованих греко-католицьких церков. Окрім великої кількості, храмова архітектура цього періоду відрізняється розмаїттям стилів та напрямків, а тому потребує особливої уваги.
Кінець ХІХ століття найбільш насичений подіями суспільно-політичного та національного піднесення. Все це діялось на тлі несприятливих внутрішньо-національних і зовнішньо-політичних обставин. У 70-ті роки у Галичині створюється найбільш суперечлива ситуація: з одного боку доходило до робітничих страйків, а з іншого — до організації українських селян і міщан та до перших спроб господарських організацій і активізації духовенства. За ініціативою М.Драгоманова та О.Кониського і колишнього кирило-методіївця Д.Пильчикова, прийшло до великого значення події — заснування 1873 р. Літературного Товариства ім.Т.Шевченка, яке ставило своєю метою сприяти розвиткові освіти, науки, культури. Провідне місце у ньому займали народовці, отже крім учених теж письменники, та громадсько-культурні діячі, а у 1893 р. це товариство переорганізовано на Наукове Товариство ім.Шевченка з трьома секціями і періодичним виданням «Записок НТШ». У 1879 р. Юліан Романчук починає видавати політичний тижневик для народу «Батьківщина», а згодом у 1880 р. з’являється щоденник «Діло».
У 1860-х рр. виринають нові сили національного мистецтва, як Кирило Устиянович (1839-1903), який трагічно змагався з примітивністю оточення й відобразив риси цього змагання у своєму «Мойсеї» (Преображенська церква у Львові). Побіч нього працював портретист і церковний маляр Теофіл Копистинський (1844-1916) .
У цей час у Львові вже існував могутній мистецький рух, одним з лідерів якого був Кароль Машковський, який був ініціатором заснування державної художньої школи у Львові.
У 1866 році формується солідне на той час “Towarzystwo Przyjaciol Sztuk Pieknych”, що проіснувало аж до 1939 року. Це товариство активно займалось організацією виставок львівських митців у Франції, Італії, Австрії та інших містах, а також виставок західно-європейських митців у Львові. У цьому товаристві у різний час брали участь визначні українські скульптори: К.Устиянович, Т.Копистинський, Т.Романчук, Ц.Готовський, С.-Р.Левандовський, Л.Марконі, П.Герасимович, К.Годебський, Т.Баронч, П.Війтович, М.Кузневич, Ю.Панькевич, І.Труш, О.Кульчицька, М.Паращук, Р.Братковський, С.Дембіцький, Ф.Паутш.
З 1877 року почали утворюватись різні архітектурно-мистецькі комісії: при “Політехнічному товаристві”, при Галицькому сеймі. На цей період припадає творчість українського архітектора Сильвестра Гавришкевича (1834-1911), який у 1877-1880 рр. перебував на посаді старшого радника будівельного департаменту Галицького намісництва. До його творчого доробку належать: проект перебудови Тринітарського костелу під Преображенську церкву (1898), будинок колишньої греко-католицької семінарії (1890; вул.Коперніка №36); керівництво реставрацією дзвіниці Святодухівської церкви (1862), вежі Корнякта (1880) і митрополичого палацу при соборі св.Юра (1885). З 1886 року працював на відбудові міста Стрия (після пожежі). Спроектував ряд церков на Львівщині.
У цей період ведеться активне будівництво костелів. Польська влада намагалася створити для цього всі умови. Спорудження костелів відбувалось на основі конкурсних проектів. Які широко рекламувались та винагороджувались. Наприклад, конкурси костелу св.Ельжбети у Львові, в якому брали участь професійні архітектори В.Равський, Т.Таловський, С.Одживольський, Т.Стриєнський, Ф.Мачинський, М.Лужецький і інші та костелу у Макочині, куди подали свої проекти Д.Каліновський, Л.Міхайловський, Ф.Кживда-Полковський, А.Богуславський, Ф.Моравський, О.Сосновський, А.Гурней, Д.Марченський. Аналогічні конкурси проводились на малі форми, краще оформлення інтер’єру (вівтар у Закопаному, фонтан Божої Матері у Львові).
На відміну від костелів — проектування українських церков не мало такої вагомої владної підтримки. Як наслідок, у цей період ще зустрічаються церкви з елементами “кірхоподібного” типу, що був поширений з кінця XVIII ст.: церква св.Параскеви в Княжолуці, долинського деканату (1883); церква св.Миколи в Ганачівці, бобрецького деканату (1910); церква Собору Івана Хрестителя у Верхньому Синєвидному, сколівський деканат (1883). Остання у цьому списку є синтезом “кірхоподібної” та трьохконхової церков.
Значна кількість мурованих храмів належить до течії “традиціоналізму”, який застосовувався народними майстрами. На окреме місце слід виділити регіональну особливість оздоблення тернопільських храмів, чільний портал яких містить фрески або мозаїки ікон: Церква свв.Кузьми і Дем’яна в Забойках козлівського деканату (1897); Церква Неустанної Помочі Пр.Богородиці в Двуріччі микулинецького деканату (1905); Церква Введення в Храм Пр.Богородиці в Бернадівці теребовлянського деканату (1882).
Реформи греко-католицької церкви 1882 року та призначення Львівським Митрополитом Сильвестра Сембратовича [30, 126] дало поштовх до зміни поглядів і стосовно сакральної архітектури. Час вимагав нових рішень, які б поєднювали старі традиції з сучасними стилістичними ознаками. Значним поштовхом було утворення у Львівській Технічній Академії архітектурного відділу в 1873 році. Після отримання статусу вишої технічної школи европейського зразка у 1877 році почав зростати її вплив на галицьку архітектуру вцілому. Важливу роль у цьому процесі відіграли педагогічна, творча та організаторська діяльності Юліана Захарієвича, який обіймав посаду ректора Політехнічної школи у 1877/78, 1878/79, 1881/82 роках.
Значного поширення набуває напрям “історизму”, який несе найкращі риси попередніх епох. Саме в мурованих церквах Галичини цей стиль проявляється в кількох напрямках, перший з яких неороманський.
Пірамідальний неороманський дах на хрещатій споруді знайшов чимале розповсюдження серед галицьких церков: Воскресіння Господнього в Шибалині, бережанського деканату (1904); св.Миколи в Серединках, микулинецького деканату (1910); Успення Пресвятої Богородиці в Товщеві, винницького деканату (1910); Покрови Пресвятої Богородиці (виконана в романських формах) в Чернеліві Руському, тернопільського деканату (1912); Церква св.Миколи в Буську (1914). Далі маємо прототипи конхової церкви, трактовані в неороманському стилі: півциркульний фриз, арчасті або круглі вікна, пірамідальна банька над навою: церква Різдва Пресвятої Богородиці в Макрополі, залозецького деканату (1896); церква Вознесіння Господнього в Настасівцях, микулинецького деканату (1905). До неороманського також можна віднести церкву Покрови Пр.Богородиці в Містках, щирецького деканату (1894) — однодільна базиліка з контрфорсами по периметру та ступінчастим фронтоном.
Прикладом необароко виступає церква Введення в Храм Пр.Богородиці в Чижикові, винницького деканату (1893).
Неоренесансні риси властиві групі церков руки одного архітектора, ім’я, якого не вдалося встановити, але його споруди потребують окремої уваги. Це — церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в с.Данильче, рогатинського деканату (1911); церква Богоявлення Господнього в с.Гуменець, щирецького деканату (1914); церква Різдва Пресвятої Богородиці в Дунаєві, нараївського деканату (1913). Від інших храмів ці церкви вирізняє своєрідна форма бані, вирішена в неоренесансних рисах. Восьмигранний підбанник з арчастими вікнами завершує ламаний карниз портальної форми. Сама баня має декоративно вигнуту цибулясту форму. Дунаївську церкву завершує видовжена маківка, що підтримується чотирма делікатними маківочками на кінцях рамен.
Паралельно з “історизмом” з кінця ХІХ століття розвивається “еклектика”, яка синтезуючи класичні форми все більше надає їм українські риси. Для прикладу можна назвати церкву св.Михайла в Рудниках, миколаївського деканату (1885), яка вдало поєднує неороманський стиль та київське бароко.
Необхідно згадати церкву св.Миколи в Гончарівці золочівського деканату (1911), яка вирізняється своєю величчю архітектурних мас. Її форми нагадують Володимирський собор у Києві, лише в менших розмірах. В основі споруди лежить хрещатий рівнораменний план з камерами на кутах рамен, завершеними пірамідальними дахами з декоративними маківками зверху. Окремими об’ємами примикають по осі бабинець та вівтар, які мають окреме склепінчасто-банне завершення. Вікна бічних рамен нави, бабинця та вівтаря складаються з трьох злучених арчастих вікон, що продовжуються по всьому периметру фасаду декоративними півциркульними арками. Цей прийом має яскраво виражений романський характер. Окрім арок церква оздоблена ромбовидним галицьким орнаментом. Вікна бань мають також арчасту форму, завершені арчастими карнизами.
Наступний цікавий твір цього напрямку — церква Мироносиць у Болехові (1899). Тут поєднані елементи необароко та неороманського стилів. В основу об’ємно-просторової композиції покладено хрещато-банний тип з двома вежами, завершені банями при вході. Триярусні вежі по периметру оздоблені кількома смугами аркад та півциркульним неороманським фризом. Баня має необароковий характер.
У цей час мали місце храми, що поєднували в собі елементи, притаманні більше для українських дерев’яних церков. Як приклад, можна виділити: Церква Перенесення Мощів св.Миколи в Поточанах нараївського деканату (1902); Церква св.Йосафата в Дев’ятниках стрілиського деканату (1904); Церква св.Івана Богослова в Озерянці зборівського деканату (1905); Церква св.Миколи в с.Болотня нараївського деканату (1912). Усі ці церкви побудовані в одному стильовому вирішенні: хрещатий план з восьмибічними раменами, прототипом яких були конхи, по периметру якого влаштоване піддашшя; банька невеликих розмірів врізається в плоске завершення даху головної нави; півциркульний фриз по периметру. Нажаль, не вдалося визначити архітектора цієї групи споруд.
Значна роль для становлення нових архітектурних напрямків належить Івану Левинському, який своїм спорудам надавав українського характеру, використовуючи мотиви українського народного будівництва та народної орнаментики. У 1903 році, ставши професором Львівської політехніки і маючи свою будівельну фірму, не лише займається будівельною справою, але і готує ряд талановитих архітекторів, таких як Олександр Лушпинський, Тадеуш Обмінський, Лев Левинський та інші, які вдало впроваджують у Галичині “модерн” — що панував у Європі на початку ХХ століття.
Цікаве вирішення храму запропоноване у 1913 році Олександром Лушпинським у селі Утіховичі перемишлянського деканату. Із хрещатого плану з восьмигранними раменами він підіймає чотирикутний об’єм головної нави, на який встановлює восьмерик, а зверху шістнадцятигранний підбанник з маленькими квадратними віконечками влаштованими почергово з глухими нішами. Баня має шатрово-пірамідальну форму, завершену ліхтарями і маківкою. Ідентична церква була споруджена в селі Довге стрийського деканату в 1917 році. Відмінність лише у формі ризниць.
Церква св.Дмитра в Оброшино городоцького деканату (1914), в якій Олександр Лушпинський та Тадеуш Обмінський запропонували нетрадиційний підхід. Створюється враження, що типова однобанна хрещата споруда пройшла через “призму” прямокутних форм. Суцільні прямі лінії невимушено і дуже делікатно доповнюють округла сходова клітка, що примикає ліворуч та велике півкругле вікно над входом.
У церкві св.Параскеви в Шевченково (Велдіж) долинського деканату (1910) архітектора Олександра Лушпинського баня має виражену “російську” форму.
О.Лушпинський — представник українського модерну, що застосовував стилізовані прийоми народної дерев’яної архітектури. У нього помітна тенденція створити український національний стиль архітектури в забудові міст. Закінчив політехнічний інститут у 1904 році. Працював головним інженером-будівничим в бюро Івана Левинського. Видав альбом малюнків “Дерев’яні церкви Галичини XVI — XVIII ст.” (1920). До його творчого спадку належать церкви в Микитинцях, Кліцку, Шевченково, Вороблячині, Добрівляни, Тисьмениці та ін.
Тадеуш Обмінський закінчив 1898 року Львівський політехнічний інститут. До 1914 року періодично співробітничав з архітектурною майстернею Івана Левинського.
Серед прикладів модерної храмової архітектури необхідно також відзначити церкву св. Миколи в Якторові унівського деканату (1914); церкву Воскресіння Господнього в Угерсько стрийського деканату (1913); церкву Покрови Пресвятої Богородиці в Розсохах перемишлянського деканату (1914); церкву св.Дмитра в Журові бурштинського деканату (1912); церкву св.Михайла в с.Кальна болехівського деканату (1910).
У 1904 році за ініціативи Е.Ковача, І.Левинського, Т.Обмінського був створений “Союз студентів архітектури”, куратором якого став Я.Богуцький. У товаристві проводились диспути, лекції з історії архітектури та розглядались проблеми становлення сучасних стилів.
Тоді ж у 1904-1914 роках діяло і “Товариство прихильників української літератури, науки і штуки під керівництвом Івана Труша. У 1905-1914 роках діяла “Ахітектурна церковна комісія Греко-католицької церкви”, до якої входили митрополит А.Шептицький, І.Левинський, С.Гавришкевич, П.Герасимович. Під керівництвом цієї комісії організовувались конкурси для відбору поектів “стильових церков”. У 1910-1914 роках діяла Артистична комісія Ставропігійського Інституту.
Значну роль для утвердження національної архітектури мали життя і творчість Василя Нагірного, який з 1882 року працював у Львові. Із 308 мурованих церков, побудованих у Львівській єпархії протягом 1882-1918 років, — авторство чверті з них належить Василю Нагірному. Найбільша кількість його проектів реалізована в Олеському, Глинянському, Золочівському, Яричівському, Городоцькому, Миколаївському, Жидачівському, Рогатинському, Новосільському та Скалатському деканатах.
Ім’я Василя Нагірного, яке колись впродовж чотирьох десятків років не сходило зі сторінок галицьких газет, на сьогоднішній день майже невідоме. У часи радянської окупації, його діяльність свідомо замовчувалось, адже серед галицьких архітекторів кінця ХІХ — початку ХХ століть Василь Нагірний не тільки займав чільне місце патріота-націоналіста і громадського діяча, але й розробляв проекти для українських святинь — церков.
Ще по приїзді до Львова восени 1882 року взявся до роботи над проектуванням церков у Хоросно, Сколе, Банюнині, Білий Камінь, Вороблики, Мости Великі. Перша церква, взірцем для якої послужив Софійський Собор в Царгороді, була побудована в Яричеві Малому. А з 1 лютого 1885 р. відкрив технічну контору при вул.Городецькій, 39 на другому поверсі для виготовлення всяких проектів на будівлі, робіт сніцерських, столярських і т.п., а також кошторисів, розрахунків і всякого виду технічних робіт. З його бюра вийшли проекти для будівництва церков в Перегинську, Луці, Ракові, Черневі, Вороблику, Острові біля Кристинополя, Олеську, Мостах Великих, Завалові та інші дрібні роботи, як проекти іконостасів та і парохіальні будиночки .
Можна тільки дивуватись неймовірній енергійності і працьовитості цієї людини, адже на 1898 рік відбулось закладення вже 54-ї церкви (в Яворові), а до 1902 року Василь Нагірний виготовив проекти для сотні церков, вісімдесят три з яких муровані.
Одна з найгарніших мурованих п’ятибанних церков Нагірного знаходиться в Тухлі. Величаві церкви на п’ять бань побудовані також в Черневі (за зразком Софійської церкви в Царгороді), Вороблику Королівському, Берездівцях, Долині, Токах, Калуші, Стоянові, Східниці, Мостах Великих і найбільша в Яворові. Гарна хрестова в плані з вісьмома гранчастими пілонами по кутах рамен мурована церква св.Дмитра в с.Дмитре біля Щирця побудована 1898. Величава церква св.Івана Богослова в селі Суховоля, мурована, побудована 1912 року.
Дуже своєрідна за планувальним вирішенням, величава церква Покрови Пр.Богородиці, розміщена на краю містечка Бібка, мурована, побудована 1906 р. Симетрична відносно повздовжньої осі з великою банею над головною навою, в основі якої лежить квадрат. Бічні рамена мають півкруглу форму. Головна та бічні апсиди мають вигляд стиснутих циліндрів.
Своєю вишуканістю вражають трибанні церкви в Миколаєві (біля Винник), Утішкові, Грибовичах та Перегноєві. В Банюнині також була побудована трибанна церква з гранчастими бічними раменами, але підчас Першої Світової війни була значно ушкоджена і пізніше відбудована у зміненому вигляді. Для села Речичани В.Нагірний також виготовив проект трибанної церкви. Проте побудовано було однобанну, хрещату в плані церкву, невеликих розмірів, що стоїть на рівнині.
А всього за проектами В.Нагірного побудовано більш як 200 церков. в яких від поєднав візантійські традиції на хрещато-банному об’ємно-планувальному вирішенні з класицизмом та елементами галицької народної архітектури.
Як патріот та активний громадський діяч Василь Нагірний бере участь у заснуванні товариства руських ремісників “Зоря”, де його одноголосно було обрано головою, товариства “Народна Торгівля”, гімнастичного товариства ”Сокіл”, товариства “Дністер”, товариства “Народна Гостиниця”.
У 1885-1890 рр. Василь Нагірний обіймає посаду головного редактора газети “Батьківщина”, де як фахівець вміщує кілька статей, що стосуються будівництва: “Як класти помости, аби охоронити їх від гриба”, “Коли рубати будівельний матеріал?”, ”Дещо про будову церков”, “Дім громадський”.
У 1898 році В.Нагірний разом з молодими митцями утворили у Львові першу професійну організацію українських художників «Товариство для розвою руської штуки». У тому ж році відбулась Перша руська виставка штуки. На цій виставці В.Нагірний представив проекти церков. Критика схвально відгукнулась на прагнення до творення власного стилю української церкви.
Крім проектування і будівництва церковних споруд, надавалась увага оформленню інтер’єрів. З дерева виконувались ківоти, іконостаси, вівтарі, образи, процесійні хрести, сповідальниці. Розвивались усякі види золотарства. Виготовлялись плани церков, каплиць, а також малі форми для інтер’єрів церков. Основною метою «Товариства» було через піднесення українського мистецтва витворити «руську школу штук красних». На перших зборах “Товариства для Розвою Руської Штуки” 3 листопада 1898 року Василя Нагірного одноголосно обрано головою цього товариства. На першій виставці “Товариства для Розвою Руської Штуки” у 1898 році Василь Нагірний представив проекти церков, проект купелевого заведення “Лімниця” в Підлютім, проекти іконостасів і проект неба для п’ятибанної церкви у Вороблику. Це товариство мало великий вплив на подальшу долю галицької архітектури та мистецтва в цілому і було одне з найбільших його досягнень, як архітектора і патріота.
Товариство поставило собі завдання в §2 статуту: дбати про розвій руської штуки взагалі, а особливо: малярства, так як церковного так і світського. Воно знаходилось у Львові на вул.Чернецького, 26 і виконувало всякі роботи з обсягу артистичного малярства, різблярства і золотарства після композицій своїх членів, а саме: образи релігійні до іконостасів, вівтарі, хоругви, на тетрапід, плащаниці та ін., а також картини до кімнат: історичні портрети з натури і фотографії, краєвиди, побутові, тощо. Виконувало з дерева кивоти, іконостаси, вівтарі, образи і хрести процесійні, сповідальниці; всякі роботи золотарські, внутрішні прикраси церков, виготовлення проектів церков, каплиць. Метою Товариства було: піднести нашу штуку і витворити руську школу штук красних. Поручаючи про це чисто руське Товариство патріотичній опіці. “Товариство для Розвою Руської Штуки” дало величезний поштовх для відродження і розвитку мистецтва у Галичині і важко навіть осягнути той внесок, що зробив Василь Нагірний для нашої культури.
Підсумовуючи проведені дослідження можна константувати, що в цей період прослідковується переплетіння різних стильових напрямків, які можна умовно поділити на: традиціоналізм (одно-, дво-, тридільні базиліки, та однокаменні церкви з регіональними особливостями фасаду); історизм (використання стилів неороманського, неоренесансу, необароко, неокласицизму в більш або менш чистому вигляді); еклектику (використання стилів неороманського, неоренесансу, необароко, неокласицизму в змішаному вигляді, часто з додаванням елементів національного орнаменту); модерн (прагнення ввести нові нетрадиційні форми).
Таким чином, починаючи від занепаду та руйнувань в кінці XVIII ст. галицька мурована церква дійшла до етапу пошуку цілком нового архітектурного вирішення в кінці ХІХ — на початку ХХ ст.