Корпус Лісотехнічного (Лісогосподарського) інституту нині частіше називають Головним, маючи на увазі не так архітектуру, як розташування в ньому адміністрації сільгоспакадемії. Та для автора цих рядків він головний по-особливому — особисто і родинно. Тому й писатиму про нього не відсторонено, як про інші пам’ятки УАМу, а від першої особи.

В Лісогосподарському інституті протягом 1948 — 1953 рр. вчилася моя мама. По напівсирітській бідності вона зазвичай ходила на заняття пішки — аж від Предславинської вулиці через Деміївку і прекрасний Голосіївський ліс. Відтак її любов до Голосієва передалася мені, що називається, ab ovo. Ми часто гуляли в дендропарку позаду рідного маминого корпусу (в студентські роки вона посадила там чимало дерев-екзотів), і нам було добре. Тож один з найперших моїх спогадів — радість і відчуття щасливої захищеності. І не тільки завдяки надійним маминим та батьковим рукам: під сінню височенних блакитних стін і ще вищих дубів будь-якої пори року малюкові було спокійно і затишно. Радість і щастя не відступили від цього місця і тоді, коли підлітком я довідався про значення слів «бароко», «ренесанс», «готика» і вже сам приводив до Голосієва допитливих друзів. Та незабаром у мої почуття до улюбленої споруди вплелися нові ноти.

Я став студентом КПІ, і мама, як дорослому, по секрету розповіла синочку про доноси і арешти кількох її однокурсників, що мали необережність критично висловитися щодо геніальності вірного сталінця і викривача генетики («продажної дівки імперіалізму») Лисенка. За хлопцями і дівчатами — маминими приятелями — енкаведісти приходили прямо серед пар. У моторошній тиші студентів виводили із інституту, і вони зникали назавжди… Можливо, через ці страшні спогади мама ніколи не заводила мене усередину будинку, та й тепер я не рвуся до його лунких коридорів…

Після тих розповідей я розлюбив прислів’я «на вербі груші» і якось інакше поглянув на ліпну дубову гілку — емблему Лісотехнічного інституту, яка прикрашає вершечок фронтону. Тепер вона нагадувала, що в роки маминого навчання в інституті на всіх теренах імперії зла негідні «вчені»-пристосуванці за наказом «партії та уряду» абсолютно серйозно доводили здатність рослин перероджуватися одне в одне. Проте дуби — вороги народу — так і не схотіли ставати грушами, а гарбузи-антирадянщики — помаранчами…

…Про Дмитра Дяченка, героїчно-трагічного творця корпусів сільгоспакадемії, я довідався не від мами, а із книжок — коли захопився українським модерном . Так: поколіннями студенти і викладачі ВИШу нічого не відали про людину, шо подарувала їм і світові куточок раю на землі. А репресували і замордували Дяченка у гулагах саме за чотири голосіївські шедеври! І ось нарешті, у вересні 2017-го, через 75 років після загибелі генія українського необароко на стіні Лісотехнічного інституту таки з‘явилася меморіальна дошка. Сподіваюся, біля неї спинятимуться не лише любителі УАМу…

Життя триває, і я, топчучи ряст під дубами за Головним корпусом, щоразу згадую в сердечній молитві і спочилих батьків, і Дяченка, і репресованих маминих друзів, і всіх мучеників за творчість, правду і свободу…

…Ось така, пані та панове, у мене вийшла «історія з архітектурою». Даруйте, якщо історії в ній більше, ніж архітектури.

Усі фото