У переддень дати народження нашого славетного й незабутнього Михайла Івановича Сікорського всі, хто знав великого подвижника рідного мені Переяслава-Хмельницького, гідно вшанували пам’ять цієї унікальної людини. Для мене ж це пов’язано і з пам’яттю про мого прадіда, про їхню дружбу. На початку 2000-х у телевізійному інтерв’ю Михайло Іванович детально розповідав про перші роки своєї роботи в Переяславі і з великою вдячністю згадував про ту неодноразову підтримку, яку мав від мого прадіда — Володимира Андрійовича Чубука-Подільського. «Він же мене підтримував, як сина», — розчулився наприкінці інтерв’ю Михайло Іванович.

У книжці Миколи Махінчука, відомого журналіста й дослідника життєвого шляху Героя України М. І. Сікорського, «Переяславський скарб» у розділі «Чорнильниця писаря Війська Запорозького» детально описано, як В. А. Чубук-Подільський передав до переяславського музею родову сімейну реліквію — Литовський статут, що є унікальною історичною пам’яткою права. Нею володів ще його прапрадід, сотник Трахтемирівської сотні Переяславського полку Григорій Чубук-Подільський. Ось як про це згадував М. Сікорський.

«Ану подивись, Михайле, чи знаєш, що це таке?» — запитав, простягнувши старезну книгу.
Я торкнувся її рукою, окинув поглядом і зрозумів: такої книги ще не доводилось бачити. Відкрив і занімів: Литовський статут, кінець XVII століття. Раніше чув про нього, але не бачив у музеях. Хтось говорив мені, що такі є лише у Кракові і, здається, у Вільнюсі. Це надзвичайно цікавий документ: збірник законів. Узаконював закріпачення селян України на тих територіях, що відійшли після договорів з Росією до Речі Посполитої. Згідно зі статутом поміщикам надавалась необмежена влада над своїми підлеглими.

 — Звідки у Вас ця книга? — запитав, намагаючись бути якомога спокійнішим, щоб не видати хвилювання.

 — А що — подобається? — примружив очі старий.

 — Звичайно, — не міг злукавити. — Такої книги не має жоден музей України.

 — То ж то й воно. Чубуки-Подільські знали, що берегти для нащадків. На. Візьми. Дарую музеєві. Бачу, ви добрим ділом займаєтесь, і зрозумів: у переяславському музеї ця річ не загубиться».
Цю пригоду я знала ще з дитинства, не раз відвідувала з батьками музей, де під склом вітрини зберігався цінний дар мого прадіда. А сама книга «Переяславський скарб» з двома дарчими написами — автора і М. Сікорського — зберігається в нас також як цінний дарунок.

Дослідження в Україні і Польщі

В одній із кімнат нашого переяславського будинку є картина, на ній — Андрушівська церква. Це вже в останні кілька років завдяки архівним пошукам ще одного відомого журналіста — Сергія Шевченка — я дізналася, що в корінні мого роду по батьковій лінії є церковнослужителі. Про це в роки мого дитинства ніхто не говорив. І ось нові знахідки й відкриття — про молодшого брата мого прадіда.
…Кілька тижнів тому польський журналіст Анджей Клімчак надіслав своєму українському колезі Сергієві Шевченку інформацію на продовження їхнього діалогу, започаткованого в середині вересня на польсько-українському форумі в містечку Казімеж-Дольни. Журналісти — народ особливий. Регламент офіційного заходу, як правило, не зупиняє процес обговорення, а стимулює до подальшого спілкування. Так і цього разу пан Клімчак, відомий публіцист, українознавець, відчув у Сергієві споріднену душу — і не помилився. Киянин відкрив йому ще один власний творчий інтерес — тема політичних репресій у СРСР. Вона є провідною в новій його книжці публіцистики «Соловецький реквієм», що побачила світ напередодні буремних подій на Майдані. Як соціально значущу літературу цю збірку видано за державною програмою «Українська книга» 2013 року.

Видання, по-перше, підсумовувало тривалий етап дослідження історичних фактів у долі українського народу, його кращих синів та дочок, і, по-друге, вмістило найновіші творчі знахідки автора. Серед них «Переяславське відкриття» — публікацію, що стосується до мого роду.

Для мене, професійного журналіста, теж стали відкриттям факти, що ніколи за життя моїх рідних по батьковій лінії не обговорювались у сім’ї. Лише бережливе ставлення до старих документів і світлин, зокрема й до фотонегативів, виконаних ще на склі на початку ХХ століття, і до унікальної родинної книгозбірні В. А. Чубука-Подільського дало матеріал Сергієві для краєзнавчого дослідження. Так вийшов у світ спочатку перший (газетний), а після глибшої архівної розвідки — книжковий матеріал як приклад високопрофесійної публіцистики про долю справжнього українського патріота.

Брати-патріоти

У 20-ті роки минулого століття Володимир Андрійович обіймав солідну посаду в академічному Інституті Тараса Шевченка. Але, як це нерідко бувало в лихі ленінсько-сталінські часи, на інтелігентну людину хтось доніс чекістам. Мовляв, «син куркуля» проводить антирадянську агітацію. А він просто співчував селянам — землякам з Андрушів, які після страхітливого Голодомору, влаштованого в Україні більшовицьким Кремлем, і далі потерпали через варварську політику колективізації. Жодної «провини» за собою Чубук-Подільський не визнав, але все-таки мусив залишити Київ: «антирадянщика» разом із сім’єю виселили з квартири в центрі столиці. І поїхав він під Переяслав, на родовий хутір Чубуки. Єдину доньку «колишнього самостійника», мою бабусю Ксенію Володимирівну, також покарали відрахуванням з третього курсу медичного інституту…
Згодом Володимир Андрійович оселився в Переяславі на вулиці Монастирській (нині вулиця Г. Сковороди ) і проживав у власному будинку, спорудженому за проектом добре йому знайомого київського архітектора Василя Кричевського. Хто тепер не знає прізвища цього славетного українського митця, автора проекту державного знамена УНР — золотого тризуба, котрий прикрашає нині Герб України!

Кричевський попри гоніння й більшовицький політичний терор, на щастя, не згинув у жорнах репресій і в 1930-х став одним з архітекторів літературно-меморіального музею Тараса Шевченка в Каневі. Щоправда, в проект споруди на Тарасовій горі зодчим на вимогу «партійних комісарів» доводилося вносити всілякі «ідеологічно правильні» зміни. А от будинок у Переяславі (вул. Сковороди, 24) зберігся майже в запроектованому вигляді. Останні три десятиліття він належить мені на правах спадщини від другої його власниці — Ксенії Володимирівни.

Із сімейних переказів знала, що Олександр Андрійович жив і помер у Польщі. Уже в книжках «Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті» та «Соловецький реквієм» з’явилася додаткова інформація, що О. А. Чубук-Подільський поклав своє життя на вівтар незалежності України: «Після того, як восени 1920 року майже сорок тисяч козаків, старшини та генералів війська Української Народної Республіки перейшли за Збруч, ці вояки, живучи на території Польщі, працювали й далі на відродження суверенної держави. Серед наших співвітчизників, похованих на цвинтарі Воля у Варшаві, лежать солдати, державні й політичні діячі, науковці та митці, які боролися за вільну Україну, з-поміж них — капелан Армії УНР та Війська Польського Олександр Чубук-Подільський».
Тепер же завдяки спільним пошукам Сергія і Анджея я знаю набагато більше про дорогу мені рідню, яку доля закинула до іншої країни, але й там вона гідно несла звання українців. Олександр Андрійович народився 1887-го, у 19-річному віці закінчив Полтавську семінарію, потім історико-філологічний відділ Варшавського університету (1912 р.). У часи Української Народної Республіки був урядовцем, представником Канцелярії Директорії, а з 1920-го оселився в Польщі, як і багато хто з інтернованих вояків.

Рукоположений у сан священика 1922 року — про це особисто подбав Іван Огієнко, колишній міністр освіти й міністр віросповідань в урядах УНР. Майбутній митрополит Іларіон листувався з О. А. Чубуком-Подільським, який згодом став капеланом православних вояків у польському війську, а потім і деканом військової округи Варшава. З 1940 року — протопресвітер, член Варшавської духовної консисторії, вікарний священик кафедрального собору у Варшаві (з 1944 — настоятель). З 1948-го — декан Краківського округу. «Там він і упокоївся, проживши 74 роки та втративши, рік перед тим, свою дружину, — написав український щоденник «Свобода» (03.06.1960, США). — Його тіло перевезене до Варшави на кладовище Воля, де спочиває багато українців і де була похована донька покійного».

Пан Клімчак надіслав з Польщі низку світлин і детально описав, як знайти на кладовищі могилу родича. Неодмінно скористаюся можливістю поїхати туди.

Творчість, гідна державної нагороди

Знаю, що у своєму житті дослідник С. Шевченко безкорисливо допоміг багатьом людям. Ось і на сайті Всеукраїнського фонду «Журналістська ініціатива» читаю свіжу замітку «Наша родина дуже вдячна Вам за Вашу працю»! В ній цитується лист читачки Олени Богословської авторові книжки: «Особлива подяка — від моєї бабусі, племінниці Нарушевича! (Статтю про репресованого подолянина Миколу Нарушевича вміщено в збірці публіцистики — авт.). «Соловецький реквієм» є особливо актуальним сьогодні! — пише пані Олена. — Всі українці, весь світ мають знати і пам’ятати саме ці сторінки минулого України задля того, щоб таке ніколи не повторилося. Такі видання як «Соловецький реквієм» — неоціненний внесок в історію не лише нашої держави, а й усього світу»! Під цими словами можу підписатися і я.

Приємною звісткою для всіх, хто цінує творчість і наполегливу дослідницьку працю С. Шевченка, стало те, що Національна спілка журналістів України подала його кандидатуру на здобуття Шевченківської премії 2015 року за згадану вище книгу публіцистики. Упевнена, такі люди, які відповідально й майстерно володіють правдивим словом, люди з неспокійною вдачею — і є справжньою інтелектуальною елітою нашої нації. І поки вони у творчому пошукові, є надія (навіть — гарантія!), що не одна досі закрита сторінка історії великої держави стане відомою громадськості. А ми — будьмо свідомі того, що є частинкою народу, який творить свою Націю! В якого дух — незламний! Бо маємо ми глибоке й потужне коріння нашого прекрасного українського роду.

Олена Мех