В Україні вперше земські шкільні будинки почало споруджувати Лохвицьке земство на Полтавщині. Свого часу вони набули широкого розголосу, чимало уваги приділяла їм українська періодика [1]. З проектами класика українського мистецтва О. Сластьона знайомилися фахівці й відвідувачі виставок у Київі та Харкові в 1913 — 1914 рр. [2]. Позитивність архітектури цих самобутніх освітніх будинків спричинила те, що перед Першою світовою війною їх почали будувати в Канівському повіті на Київщині [3], на Херсонщині [4], за межами України — на Кубані [5]. Як популярні мініакадемії освіти для народу в 1920-тих роках вони набули значення еталону.

Про ці земські будинки в літературі 1930 — 1960-тих рр. не згадували. Одну з багатьох шкіл, споруджену в Лохвицькому повіті (у Млинах, без зазначення автора проекту), вперше в повоєнну добу назвав відомий дослідник української архітектури М. Цапенко [6]. Названа шкільна споруда зафіксована також у поважній академічній праці — “Історії українського мистецтва» (том 4, книга 2) [7], знову без посилання на автора. 1972 року київський мистецтвознавець П. Мусієнко назвав ще одну — в Лохвиці [8]. Історик-краєзнавець А. Аббасов у популярному нарисі про О. Сластьона констатує, що серед архітектурних творів мистця були й шкільні будинки [9]. Більш як через 60 років од часу зведення цих шкіл до них привернув увагу громадськості сучасний історик національної архітектури початку XX ст., професор В. Чепелик. Вчений подав у своїх публікаціях загальний огляд архітектурної творчості О. Сластьона [10]. Ці його шкільні комплекти на тлі будівництва 1910 — 1920-тих рр. виділялися серед тодішньої архітектурної продукції. Досліджуючи у комплексі такий феномен, як український архітектурний стиль (в якому зведено понад 400 споруд), В. Чепелик наголосив, що земські шкільні будинки за проектами О. Сластьона були першими спорудами новітнього часу, збудованими спеціально для села.

Згодом, у 1970 — 1990-тих рр., про них почали активніше писати як у популя-ризаторському, так і в науково-дослідницькому аспектах (Г. Шибанов з Чорнух, В. Ханко з Полтави, О. Силин з Київа) [11]. Сластьонові будівлі як “естетичні акцепти села» і досі «справляють незабутнє враження» — так оцінив їх історик архітектури В. Ясієвич [12].

Під тиском громадськості царський уряд змушений був прийняти закон від 3 травня 1908 р. (з додатком від 10 червня 1909 р. і 14 червня 1910 р.) про запровадження у Російській імперії обов’язкової початкової освіти [13]. Міністерство народної освіти передбачило виділення відповідних сум згідно з планами, впровадження яких було розраховане на 20 років, починаючи з 1909 року. Реалізацією такої колосальної програми будівництва мережі шкіль них споруд і надання освіти всім прошаркам суспільства були зайняті перш за все земства та міські управи. Згідно з мапою, складеною чиновниками міністерства, Полтавська губернія увійшла до числа перших в Україні. Відповідні асигнування на прискорене будівництво шкіл надійшли вже з 1907 — 1908 навчального року. В першу чергу земство мало споруджувати шкільні будинки у 10 повітах, з 1909 р. — в 1 повіті, з 1910 р. — решті повітів [14].

Вперше думка про спорудження шкільних будинків у формах місцевої національної архітектури народилася у Полтаві під час зведення знаменитого земського будинку. Влітку 1905 р. місцеве товариство архітекторів-художників заявило, що «вважає своїм обов’язком прийти на допомогу земствам і містам у складанні проектів громадських споруд і, сприяючи таким чином розвитку національної архітектури», просить висловити свої міркування стосовно пропонованого списку проектів будинків [15]. Земці з повітової управи радили споруджувати шкільні будинки з квартирами для вчителів. Потрібні також і школи з ремісницькими відділами (рукодільні, ткацькі, шевські, столярні, кошикарські).

На нагальну потребу будувати школи в українському стилі вказала 1909 року громадська діячка і відома письменниця Олена Пчілка. Вона звернулася до Полтавського земства, що мало авторитет в Україні. Наголошуючи на тому, що земство і зосібна члени будівельної комісії відзначилися гарними наслідками спорудження палацу-красеня — будинку земства у національних архітектурних формах, письменниця прохає земську управу «виробити скілька планів, для більших і менших шкіл, з нутряним розпорядком хат і окольними оздобами» [16]. Невдовзі губернське земство оголосило конкурс для будинків народних шкіл в українському стилі [17].

Як відомо, першу школу в національних формах в Україні збудовано в Полтаві (1903 — 1905) і названо іменем І. Котляревського, а наступну звели 1910 р. на Чернігівщині, в с. Лемеші біля Козельця, на кошти нащадка останнього вкраїнського гетьмана — графа Каміла Розумовського. Полтавський літератор і громадський діяч Г. Коваленко повідомляв, що шкільна споруда постала ранньої осени 1910 р. за проектом чернігівського інженера І. Якубовича [18]. Будинок невеличкий, проте змонументалізований, на стінах — смуги з кольорових майолікових плиток, ґанок з фронтоном, одвірки й віконні лутки змуровані з цементу.

Восени 1910 року почали зводити дві школи у Лохвицькому повіті — у селах Млини і Голінка [19]. Появі цих шкіл передувало рішення повітової земської управи за 1908 р.: «Доручити управі до найближчого надзвичайного зібрання представити проекти плану і кошторис на будівлю двокомплектного та однокомплектного училищ» [20]. Земство виділило 6000 крб. для спорудження шести шкільних комплектів. Планувалося, що вони будуть завершені 1909 року.

«Коли в Лохвицькому земстві обмірковувалась справа шкільного будівництва в повіті, то земці виявили похвальне бажання внести в це діло щось нове, небанальне, оригінальне й прекрасне.

Хтось випадково подав думку, що більш усього відповідав би цьому завданню український стиль. Дехто з гласних вступив у суперечку, кажучи, що українського стилю немає, що це видумка тільки і що навіть така будівля буде не економна. Але більшість шкільної земської комісії постановила будувати школи в українському стилі» [21].
За планом будування шкільних будівель, починаючи з 1911 року, почали зводити 24 шкільних комплекти першої черги [22]. 1912 року школи постали у містечках Варва, Городище, Курінька, селах Безсали, Білоцерківці, Бондарі, Гільці, Кізлівка, Ломаки, Мокіївка, Світличне, Токарі, Шмиглі, Ярошівка, хуторах Герасимівка, Залатиха, Синяківщина, Яхонтове [23].

Питання про систему ведення шкільного будівництва, про здешевлення споруд та їх архітектурний стиль розглядалося на земському зібранні 28 лютого 1912 року. Земці дійшли згоди, що для здешевлення вартості робіт треба зробити відповідні зміни у планах шкіл, а саме: вилучити кімнати для сільських бібліотек і для сторожа, зменшити об’єм учительських квартир, класних кімнат, роздягалень (як за площею, так і за висотою, дотримуючись при цьому встановлених норм повітря на кожного учня) [24].

На цьому засіданні виникла дискусія про архітектурно-художній стиль споруд. Про неї докладно повідомляється в інформації: «Доморослі консерватори і націоналісти гостро повстали проти укр. стилю, не вважаючи навіть на те, що Міністерство освіти прихильно поставилось до думки збудування шкіл в укр. стилю, асігнувавши додатково по 200 карб, на кожну таку школу. Вороги українського стилю вжили всіх заходів, щоб змінити попередню постанову: вони навіть посилались на селянство, котре, мовби, не бажає шкіл в українському стилю. Проти них енергійно виступив ініціатор будування шкіл в укр. стилю — П. М. Бережкевич (правильно — Микола Терешкевич, полковник у відставці — В. X.), голова управи. Він у довгій і гострій промові довів гласним про красоту укр. стилю і збив докази своїх супротивників. Він сказав, що треба завжди уважно прислухатися до голосу селянства, коли він справді належить селянству, але тільки не того селянства, яке складає вироки дуже вже інтелігентною мовою, вживаючи чужоземні слова, як в тій заяві, на котру посилались супротивники укр. стилю, в тій заяві селяни так-таки прямо і пишуть, що бажають, мовляв, шкіл в стилю «ампір» і т. д.» [25]. Наприкінці дискусії вирішили: «Зберегти український стиль шкільних будинків» [26].

8 квітня 1912 р. Лохвицька земська управа уклала з підрядчиком Й. Малиновським договір на спорудження 27 шкільних комплектів [27]. Підприємець з Любліна зобов’язувався своїми робітниками та своїми будівельними матеріалами звести комплекти згідно з технічними умовами, кресленнями й шкільною мережею, нанесеною на топографічну мапу Лохвицького повіту; здати школи до 1 вересня 1913 року. Про це сповіщав читачів український журнал «Світло» [28]. Кожний комплект включав власне шкільний будинок (на 1, 2, 3 чи 4 класи, звідси й назви: одно-, дво-, три- чи чотирикомплектні школи), дерев’яний сарай, дубовий погріб, відхідник, колодязь і паркан навколо шкільної території. Вартість однокомплектної школи сягала 6400 крб., двокомплектної — 9100 крб., трикомплектної — 14750 крб., чотирикомплектної — 16550 крб.

Згідно з технічними умовами на будування земських шкіл, надвірних служб та огорожі, будівельники користувалися поширеними на той час матеріалами: деревом, цеглою, щебенем, цементом і глиною [29]. На цоколі зводилася конструктивна основа зрубу, що мав по периметру пази для встановлення вертикальних соснових пластин (товщина зовнішніх стін дорівнювала З вершкам, тобто 36 см, внутрішніх 2 1/2 вершка, тобто 30 см). Нижній вінець укладали з дубових колод, що обтесувались на чотири канти і з’єднувались за допомогою голландської лапи.

Висота стін у класних кімнатах, рекреаціях і першого ярусу вежі дорівнювала 5 аршинам (3,5 м), натомість у квартирах, другого і третього ярусів веж — 4 аршинам (2,8 м). Нововведенням було те, що між класами замість стін влаштовувались пересувні перегородки. Зокола стіни оббивались планками, обкладались хмизом, обмазувались глиною, а поверх цього обличковувались червоною цеглою. З неї ж викладали димарі, з рожевої цегли — печі, лежаки й димарі на горищах. Застосовували також вогнетривку цеглу білого кольору київського або опішненського виробництва для зведення склепіння у печах.

На згаданому земському зібранні, навесні 1912 року, вирішили будувати школи не за старими проектами, а за новими, зменшеними і значно дешевшими. Офіційний документ Лохвицького земства наводить перелік поселень, в яких мали бути зведені шкільні комплекти на 1913 рік. Кількість їх 27, тобто відповідає тій кількості шкіл, що повинні споруджуватися робітниками підприємця Й. Малиновського. Протягом 1912 — 1913 рр. однокомплектні школи були збудовані в селах Васильки, Западинці, Риги, на хуторах Закроїха, Новожабківський, Пестичівський, Христанівка; двокомплектні — у селах Білоусівка, Бодаква, Брисі, Бубни, Засулля (дві школи), Ковалі, Пісочки, Сухоносівка, Скоробогатьки Лохвицькі, на хуторах Артополот, Хейлівщина, Перевалівка; трикомплектні — у містечку Чорнухи, селах Андріяшівка, Ждани, Яхники, Ісківці, Яцини.

На своєму черговому зібранні (31 жовтня 1912 р.) земці знову поставили питання про школи, про те, що будівлі повинні бути збільшеного типу, тобто повернутися до первісного варіанту 1910 — 1911 рр. Одночасно гласні порадили запросити архітектора для розроблення іншого архітектурного вирішення фасаду школи. Знову постало питання про стиль споруд — більшістю голосів проти одного висловились за збереження вкраїнського стилю [30].
Було зведено шкільних комплектів першої черги — 24, другої черги на 1912 р. — 30 (за іншими даними — 24), третьої черги на 1913 р. — 54, включаючи 27 за договором з Й. Малиновським). Скільки було зреалізовано пізніше, до 1917 р., невідомо (школи зводилися і в 1916 р.). Приміром, газета “Рада» вказувала, що мали побудувати 98 [31], журнал «Світло» — 93 школи [32]. Газета «Полтавский вестник» інформувала про те, що Міністерство народної освіти надало Лохвицькому повітовому земству 95 тисяч крб. і позички на 232 тисячі крб. на будівництво протягом 1913 — 1915 рр. [33]. За планом шкільного будівництва у 1912 — 1922 рр. необхідно було спорудити 182 комплекти, з них до 1918 р. — 163 [34]. Але почалася Перша світова війна, і асигнування на будівництво були зменшені.
На початку 1910 р. Полтавське губернське земство провело конкурс на проект народної школи, а «Лохвицьке земство заповзялося теж будувати шкільні будинки на український взірець. На перший раз, ніби на спробу, поставлено збудувати дві таких сільські школи …» [35]. Йдеться про шкільні будинки, збудовані у селах Млини і Голінка в 1910 р. Автор статті у «Раді» свідчить, що за основу проекту шкільної споруди було взято національні архітектурні форми із класичних взірців церковного та світського будівництва Полтавщини [36]. Ними були: Покровська церква у Ромні (1764), будинок для гостей дідича Г. Ґалаґана в с. Лебединці Прилуцького повіту (1854 — 1856, архітектор-академік Є. Червинський), будинок Полтавського земства (1903 — 1908, архітектори: О. Ширшов — планувально-просторове вирішення, В. Кричевський — екстер’єр та інтер’єри в українському стилі). Усі названі архітектурні шедеври О. Сластьон добре знав. Церкву в Ромні, збудовану на кошти останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, він двічі малював на літографському камені для підготовленого, але не випущеного у світ альбому «Старина украинская и запорожская» [37].

Натоді в Україні творчо працювали і зналися на національній архітектурній спадщині: архітектор В. Кричевський, який від 1907 р. жив у Київі, архітектор Є. Сердюк із Харкова, мистець-архітектор О. Сластьон з Миргорода та інженери І. Якубович з Чернігова та І. Труба, який у 1909 р. спорудив будинок «Просвіти» у селі Мануйлівці поблизу Катеринослава.

О. Сластьон щасливо поєднував у одній особі знавця історії національної архітектури й практика-архітектора. Він мав досвід не лише в проектуванні (проект панського будинку на замовлення М. Скоропадської на Чернігівщині, перша половина 1890-тих), а й у будівництві (будинок лікаря І. Рубцова в Миргороді, 1901). Саме до О. Сластьона, як єдиного на Полтавщині знавця народної архітектури, звернулося Лохвицьке земство із проханням виробити проекти шкільних будинків. Про автора споруд у Млинах і Голінці історія не залишила документальних свідчень, проте порівняльний аналіз мистецько-архітектурних особливостей будинку школи у Млинах і шкіл у Западинцях і Ригах, зведених у 1912 — 1913 рр. за проектами О. Сластьона, виявляє їхню стилістичну подібність і дозволяє зробити висновок про його авторство і цих споруд.

Народні школи на Лохвиччині були високо оцінені діячами культури, патріотично налаштованими людьми. Починаючи з 1911 р., періодика широко висвітлювала хід будівництва шкільних споруд. Інформації, захоплюючі відгуки можна знайти на сторінках тогочасних журналів «Рідний край», «Світло», «Літературно-науковий вістник», «Сяйво» (всі — Київ), «Дніпрові хвилі» (Катеринослав), «Ілюстрована Україна» (Львів), «Народный учитель» (Москва), у газетах «Рада» (Київ), «Неділя» (Львів), «Утро» (Харків), «Полтавский вестник» та «Лохвицкое слово”.

З проектів О. Сластьона нині зберігся лише один. На оригіналі, що зберігається у Лохвицькому краєзнавчому музеї ім. Г. Сковороди, рукою мистця внизу праворуч зроблено підпис: “Классный художник А. Сластионов», а вгорі праворуч: «Проэкт обкладки двухкомплектной школы в Лохвицком земстве» [38]. Ще один проект репродуковано в журналі. На ньому рукою майстра зроблено напис: «Проэктъ однокомплектной школы в Лохвицком земстве» [39]. Там само подано план двокомплектного шкільного будинку на 100 учнів.

Те, що шкільні будинки були зведені за проектами О. Сластьона, засвідчив сам мистець: «Раніш у нас сповіщалось, що на замовлення Лохвицької повітової управи артист-маляр О. Сластьон виготовив в українському стилі проекти шкільних будинків, по яких мають будуватися 98 шкіл у Лохвицькому повіті. Проекти д. Сластьона так сподобались Лохвицькій управі, що вона замовила йому нову серію будинків також в українському стилі — а саме: лікарні, амбулаторії, будинки для лікарів і будинки для служб — помешкання для ріжних служащих. Ці нові проекти такі ж великі (на цілий ватманський аркуш паперу), як і попередні, і також зроблені аквареллю, як і ті. Стіни всіх будинків орнаментовано суто українськими узорами, і то при умові, щоб ніде не було тесаної цегли (що дуже удорожує всяку будівлю). Розуміється такі умови почасти зв’язували руки артистові, але він з цими труднощами справився» [40].

Шкільні будинки, зведені на Лохвиччині, були новим словом в архітектурній практиці в Україні. Як правило, архітектори й будівничі перш за все задовольняли потреби міст, здійснювали планувальні роботи для промислових селищ, фабрично-заводських поселень і економій. На селі будівництво провадилось традиційним, народним шляхом, за винятком спорудження сільських управ чи церковних будівель.

О. Сластьон перший в Україні усвідомив вагу здобутків професійної архітектури для народу, бо за своїм характером він був людиною широких творчих можливостей та енциклопедичних здібностей (графік, маляр, кераміст, художник декоративно-вжиткового мистецтва, етнограф, фольклорист, бандурист, мистецтвознавець, художній критик, педагог). Ще замолоду мистець цікавився пам’ятками вкраїнського будівничого генія, вивчав їх, замальовував.
Для своїх реалізованих споруд О. Сластьон використовував і творчо пере-осмислював національні архітектурні форми. Про них він писав ще 1903 року. Майстри і мулярі в Україні віддавна застосовували традиційні для дерев’яної та мурованої архітектури такі елементи та форми: дверні й віконні просвіти, що мали трапецієвидний (шестикутний) абрис; коробові арки; шатрові покриття (чотирисхилі й восьмисхилі з уступами у вигляді пірамід, наметів); колони й колонки, що мали звивисту, кручену форму або з врізаними трикутниками,- дахи із заломом (що нагадували двоповерхові); відкриті галереї типу «опасань» у культових спорудах чи «піддаш» у приватних будівлях» [41]. На думку мистця, потрібно «самостійно розвивати природну творчість, вкладену в нас матір’ю-природою, і що немає у світі ні однієї культури, заснованої на запереченні творчого духу свого народу» [42]. Найголовніший естетичний постулат архітектора-мистця: «Основні елементи архітектури можуть бути старі, але трактування цих основ буде вічно новим» [43]. Такому глибоко вмотивованому принципові О. Сластьон був вірний у своїй архітектурній творчості.
У земських шкільних будинках О. Сластьона органічно поєднано три класичні правила архітектури, відомі ще з часів античності. Вони відповідають функціональним, техніко-будівельним і естетичним вимогам, мають своєрідний національний колорит, пов’язані з місцевим ландшафтом, мальовничою природою.

Виходячи з функціонального призначення шкільних будівель, О. Сластьон у планово-просторовому вирішенні інколи використовував, наприклад, класичний варіант хати (хата + сіни, хата + сіни + хата), йшов складнішим творчим шляхом. Але він застосовував асиметрію плану, що, до речі, було характерно не для української народної і культової архітектури, а для професійного будівництва другої половини XIX — початку XX ст. У шкільних комплектах пропорційно вирізнялися основні об’єми (клас чи класи з рекреаціями, останні служили і як роздягальні) та допоміжні (вчительські, квартири тощо). На межі двох основних (крупніших за масами і висотою) і допоміжних (менших за висотою) ставилися вежі двох — трьох ярусів. Як вертикалі, вони гарно зіставлялися з горизонтальними об’ємами, мали службове призначення: парадний вхід, за яким простір «перетікав» з коридора в класні кімнати чи вчительську. Крім вказаних якостей, вони мали й декоративне призначення: карниз першого поверху переривався, і в шестикутну форму вміщували герб Лохвицького повіту. Цим вказувалося, що школа належить повітовому земству.
О. Сластьон блискуче застосував набір відповідних архітектурних прийомів: 1-, 2-, 3-, 4- класні кімнати (в середньому кожна 50 кв. м на 50 учнів), рекреації та об’єми зі службами і квартирами. Якщо однокомплектна школа ще нагадувала хату на дві половини, то двокомплектна в плані мала Г- і Т-подібну форми, трикомплектна — Т- і П-подібні форми, чотирикомплектна — П-подібну. Відповідно, шкільні будинки з одним чи двома класами мали одну вежу, з трьома чи чотирма — дві вежі, що фланкували зокола просторове вирішення коридорів.

Здається, таке просте й раціональне планове вирішення могло б мати спрощену за художніми рисами архітектуру. Цього не сталося тому, що О. Сластьон розробив, на нашу думку, не вісім варіантів фасадів (як вказувалось вище), а значно більше. Як людина з розвиненим естетичним чуттям, він дав у проектних рішеннях шкільних будинків мальовниче трактування і зіставлення об’ємів, а як знавець народної орнаментації, щедро вжив її на зовнішніх стінах споруд. Саме ця варіантність, розмаїтість, декоративне чуття, витончений смак творця дали можливість створити неординарне мистецьке явище.

Принцип серійності, блискуче розроблений О. Сластьоном, не мав аналогів у народному будівництві та тогочасній архітектурній практиці 1900 — 1910-тих рр. Він вигідно контрастував із широко практикованими та офіційно апробованими типовими проектами упродовж всього XIX ст. У цьому мистець набагато випередив архітектурні пошуки свого часу. Як новатор, він застосовував різні варіанти планувальних, однотипних рішень, що включали об’ємно-про сторові композиції, вдалі конструктивні прийоми (наприклад, розсувні перегородки), єдність форм на основі по-фаховому трактованої стилізації архітектурного й графічно-мальовничого цілого та окремих частин.
Надзвичайно вдалий прийом застосував О. Сластьон і для трансформації простору завдяки влаштуванню замість внутрішніх стін розсувних дерев’яних перегородок. У договорі Лохвицької земської управи з Й. Малиновським вони названі як арки між класами. Арки мали дерев’яні лутки загальної шестикутної форми, а в пазах вільно рухалися двері (перегородки) [44]. їх застосування давало можливість перетворити 2-, 3-, 4-класні кімнати в один великий зал для проведення різного роду масових заходів для школи чи сільської громади. Цей унікальний технічно-конструктивний прийом широко практикувався у шкільному земському будівництві в Україні перед Першою світовою війною.

Загальне мальовниче звучання підтримане також і абрисом даху з заломом, слуховими вікнами з фронтончиками, маленькими вежами ошатних пропорцій, вгорі будинки по периметру немов оперізувалися горизонтальними тягами, карнизами на декорованих кронштейнах. Соковитіше опрацьовані вежі, стриманіше — нижній ярус із порталом, другий і третій — щедро помережаний смугами з геометричним орнаментом. Уведення в ужиток візерунків на стінних площинах на кшталт вишивок хрестом із відомих альбомів українського орнаменту етнографа Олени Пчілки також було небаченим до того і новим. Цегляна орнаментація надавала будівлям певної пластичної краси. Помережані стінні згеометризовані візерунки були близькі естетичним уподобанням козаків і селян, котрі були виховані на орнаментальному багатстві, що оточувало їх у щоденному житті. Як зазначає дослідник архітектури В. Чепелик із Київа, «біле на білому» йшло від класичного полтавського вишивання [45]. Проте цегляні візерунки із застосуванням білої чи червоної цегли не знайшли до кінця мистецького ходу і до певної міри лишилися цитатами і репліками, взятими із тканинної основи.
Згаданий В. Чепелик вказує на красу струнких веж земських шкіл, на їхню декоративну роль, на те, що вони нагадують чи то оборонні вежі, чи то навершя культових споруд. З останнім можна і не погодитися. Бо в класичній українській архітектурі, зокрема бароковій, є шедеври, в яких функціональний бік чудово поєднаний з декоративним вирішенням окремих частин, щедрим застосуванням ліпного орнаменту: ті ж усім відомі класичні твори — будинок колегіуму в Чернігові (1700 — 1702), брама Рафаїла Заборовського в Київі (1746), павільйон для водограю «Самсон» на Контрактовому майдані в Київі (1748 — 1749), ратуша в м. Бучачі (1751).

Саме Тарас Шевченко, а за ним Опанас Сластьон і Сергій Васильківський вивчали й ретельно малювали козацьке, селянське і міщанське будівництво, цивільну й культову архітектуру. Свідченням Сластьонового захоплення є його літографії 1895 року із зображеннями кам’яниці наказного гетьмана Павла Полуботка і Троїцької церкви в Любечі, Лизогубівської кам’яниці в Чернігові, Київської Академії, Покровського храму в Ромні, рисунки старосвітських будинків, хат, комор, вітряків на Полтавщині (1890 — 1910-ті рр., зберігаються у Харківському художньому та Миргородському краєзнавчому музеях) [46]). Глибинно знаючи давню архітектурну творчість свого народу, О. Сластьон творив і використовував традицію на новій основі відповідно до духовних запитів людини початку XX ст. Якщо в його реалізованому будинку кредитно-споживчого товариства в Устивиці вежа не ув’язана з об’ємом і з планом будівлі, то у земських шкільних спорудах цього не спостерігається.

Вежі названих будинків набувають перш за все значення символу духовного поступу рідного народу. Українське дореволюційне село знало в архітектурній творчості переважно вертикальні домінанти, що були характерні для культових споруд — соборів, церков, дзвіниць. О. Сластьон же акцентує на суто громадській будівлі, що несла людям світське начало.

Національного архітектурного вигляду надавали не лише вежі зі шпилями, а на них — завершення у вигляді сонця чи пташок, а й згадана орнаментика на стінних площинах та форма дахів, а над усе — традиційні вікна й двері із заокругленою формою чи зрізаними вгорі кутами. Цікаво, що шестикутні двері подобалися селянам, вони називали їх «шевченківськими» [47]. Справді, шестикутна форма, конструктивно вироблена, вірогідно, у добу Середньовіччя, широко застосовувалася у церковному, громадському, хатньому й навіть у господарському будівництві. Шестикутні вікна й двері відтворено на тих малюнках і начерках О. Сластьона, що зберігаються у музеях Харкова й Миргорода. Шкільні будинки мали і мають чистий і чепурний вигляд, нагадують традиційні українсь-кі білостінні хати і, як останні, вдало узгоджені з природним довкіллям, з місто будівельною просторовою культурою містечок і селищ.
Від початку спорудження будинків народних шкіл Лохвицького повітового земства їхні своєрідні мистецькі вартості мали надзвичайний розголос і гучну славу в Україні. Ось один із відгуків зі Львова: «Проекти д. Сластьона, основані на місцевих архітектурних мотивах, представляються красно і, як видно, дуже практичні … Взагалі авторові удалося дуже влучно і виразно зв’язати архітектурні форми з змістом, на котрий вони повинні вказувати, з ціллю і призначенням будівлі. На тлі сільського українського краєвиду такий публічний будинок буде не якимсь дивним, чужим, разячим оком чужинцем, але логічною його частиною, рідним витвором оточення й природи, з котрих ціла його архітектура з усіма її деталами, прикметами і особливостями органічно виросла. Все згадане дає підставу високо оцінювати проекти д. Сластьона» [48].

Споруди радо використовували як взірець, як еталон у різних регіонах Лівобережної та Центральної України, з інших українських етнографічних територій — на Кубані. Як визначне явище свого часу, шкільні будинки мали таку привабливість і таку своєрідність, що до них неодноразово звертались у період українізації 1920-тих рр. Тодішні архітектори й проектувальники розробляли проекти шкільних будівель в українському стилі. Їх споруджували, наприклад, на південній Полтавщині, в нинішніх Глобинському і Кременчуцькому районах. Народний комісаріат освіти України випускав альбоми проектів типових шкільних будинків; останній такий альбом побачив світ 1931 р. накладом 1000 примірників [49]. Його автор чи автори (на жаль, не названі) використали досвід своїх попередників у галузі проектування і шкільного будівництва (О. Сластьон, К. Жуков, Є. Сердюк, Д. Дяченко, М. Шумицький).
Земські шкільні будинки на Лохвиччині (сучасні Лохвицький, Лубенський, Пирятинський, Чорнухинський райони Полтавської області, Варвинський район Чернігівської області, Роменський район Сумської області) і нині служать благородній меті освіти. Багато таких будинків не дійшло до наших днів. У другій половині 1930-тих рр. з будинків знімали вежі, що мали, на думку деяких керівників, “готичний характер» і не були властиві слов’янській архітектурі. Багато їх було знищено в Другу світову війну. У повоєнні роки також знімали вежі, покрівлі з терофазериту, бляхи, полив’яної черепиці і замінювали на одноманітний шифер. Це робилося за волюнтаристськими наказами байдужих до всього народного та національного партійних чиновників. Деякі споруди ще могли послужити людям, проте окремі з сіл, де вони були розташовані, оголошувалися безперспективними, а будинки поступово руйнувалися і зникали.

Громадськість неодноразово порушувала питання про те, що шкільні будинки потребують капітального ремонту, збереження як пам’яток архітектури, охорони та встановлення на них меморіальних дошок із зазначенням їх автора — зачинателя сільської архітектури в Україні О. Сластьона. Та, на жаль, патріотичного занепокоєння офіційні органи ні в Лохвиці, ні в Полтаві не виявляли.

Шкільні архітектурні об’єкти за проектами О. Сластьона є вагомою частиною неординарного явища нашої української культури, назва якої — український архітектурний стиль. Серед його творців такі відомі діячі, як В. Кричевський, Д. Дяченко, С. Тимошенко, К. Жуков, П. Фетисов, Є. Нагірний, І. Левинський, О. Лушпинський. Серед них першорядне місце посідає О. Сластьон.

1. Народні школи в українському стилю // Рада. — К., 1911. — 14 (27) верес. — Ч. 207. — С. 1 — 2; Школа в українському стилі // Дніпрові хвилі. — Катеринослав, 1911. — Ч. 11. — 18 берез. — С. 161,- Несколько слов об украинском стиле // Лохвицкий вестник. — Лохвица, 1913. — No 12. — 10 верес. — С. 5; [Саливон Г] Про український стиль // Рада. — К., 191 3. — 15 (28) жовт. — Ч. 235. — С. 2.; Підп.: Техник,- Школи в українському стилю // Світло. — К., 1913. — Ч. 1. — Жовт. — Шкільна хр. — С. 59; Назаріїв Ол. Український національний архітектурний рух // Ілюстрована Україна. — Львів. — 1914. — Ч. 2. — С. 32 — 35.
2. П[авловський] М. Український елемент на Всеросійській виставці в Київ // Рада. — К., 1913. — 15 (28) жовт. — Ч. 235. — С. З,- Його ж. Всеросійська виставка у Київі // ЛНВ. — 1913. — Т. LXIV. — Кн. X. — За жовт. — С. 249; Каталог 2-й выставки украинского художественно-архитектурного отдела Харьковского литературно-художественного кружка: Живопись, зодчество, скульптура. — Харьков, 1914. — С. 9.
3. Український стиль // Сяйво. — К., 1913. — Числа 10, 11, 12. — Шкільна хр. — С. 263; То же самое // Укр. жизнь. — Москва, 1913. — No 11. — С. 88.
4. Шкільні будинки на український зразок // Рідний край. — К., 1911. — Ч. 27. — С. 14; Школи в українськім стилю // Неділя. — Львів, 1911. — Ч. 34. — С.
5. Школи в українськім стилю // Світло. — К., 1911. — Кн. 4. — Груд. — Шкільна хр. — С. 67.
6. Цапенко М. П. З історії шукань національного стилю в архітектурі України. — К.: Держ. вид-во літ. з будівництва і архітектури, 1959. — С. 291, 295.
7. Історія українського мистецтва: В 6-ти тт. — К.: Голов, ред. УРЕ, 1970. — Т. 4. — Кн. 2. — С. 39.
8. Мусієнко П. Н. Подих давнини глибокої: Іст.-архітектурний нарис. — К.: Будівельник, 1972. — С. 30.
9. Аббасов А. М. Опанас Сластьон: Життя і творчість. — К.: Мистецтво, 1973. — С. 54.
10. Чепелик В. В. Пионер сельской архитектуры // Строительство и архитекту ра. — К., 1978. — No 1. — С. 27 — 32, илл.; Його ж. Пошук народного стилю в архітектур ній творчості О. Г. Сластьона // НТЕ. — 1979. — No 2 (156). — Берез. — квіт. — С. 55 — 61; Его же. Архитектура малых сельских школ начала XX в. // Планировка, застройка и бла гоустройство сел Украинской ССР. — К.: Будівельник, 1981. — Вип. 4. — С. 48 — 56.
11. Брага М. Архітектурна спадщина художника // Прапор перемоги. — Миргород, 1980. — 12 груд. — No 195 (7817). — С. 3; Шибанов Г. Зберегти архітектурну спадщину митця // Зоря Полтавщини. — 1979. — ЗО черв. — No 150 (14250). — С. 2; Його ж. Архітектурна спадщина художника // Культура і життя. — К., 1982. — 16 листоп. — No 47. — С. 7; Силин Олесь. Син Лукомор’я // Україна. — К., 1985. — No 27. — Лип. — С. 19.
12. Ясиєвич В. Е. Архитектура Украины на рубеже XIX — XX веков. — К.: Будіве-льник, 1988. — С. 142, 143.
13. Подготовительные работы по введению всеобщего обучения в России // ЖМНП. — 1911. — Янв. — С. 50.
14. Там же. — С. 48 — 49.
15. О помещениях для народных школ // Полтавщина. — Полтава. — 1905. — 11 (24) черв. — No 149. — Хр. — С. 4.
16. П[чілка] О. До Полтавського земства // Рідний край. — К., 1909. — Ч. 48. — С. 8.
17. Український будівничий конкурс // Там само. — 1910. — Ч. 1. — С. 27.
18. Коваленко Гр. Перший будинок в українському стилі на Чернігівщині // Рада. — К., 1910. — 19 жовт. (1 листоп.). — Ч. 236. — С. 1.
19. Г. Н. Народні школи в українському стилю. — С. 1.
20. Журналы Лохвицкого очередного уездного земского собрания 44-го созыва, 1908 года. — Лохвица, 1909. — С. 41.
21. Г. Н. Народні школи в українському стилю. — С. 1.
22. Журналы и доклады Лохвицкого чрезвычайного уездного земского собрания созыва 28 февраля 1912 года. — Лохвица, 1912. — С. 19.
23. Отчет Лохвицкой уездной земской управы за 1912 год. — Лохвица, 1913. — С. 19.
24. Журналы и доклады Лохвицкого чрезвычайного уездного земского собрания … — С. 19.
25. Школи в українському стилю // Світло. — К., 1912. — Ч. 3. — Листоп. — Шкільна хр. — С. 86.
26. Перечень постановлений Лохвицкого чрезвычайных и очередных уезд ных земских собраний 1911 и 191 2 гг. // ДАПО. — Ф. 612. — On. 1. — Од. зб. 93. — Арк. 11 зв. Див. також: Журналы и доклады Лохвицкого чрезвычайного уездного земского собрания … — С. 20.
27. Договор и технические условия на постройку 27 школ в Лохвицком уезде // ДАПО. — Ф. 612. — On. 1. — Од. зб. 154. — Арк. 1 — 2 зв. — Машинопис.
28. Школи в українському стилю // Світло. — К., 1911. — Кн. 9. — С. 86.
29. Технические условия на производство работ по постройке земских школь ных зданий с надворными службами и оградами на усадьбах в Лохвицком уезде Полтавс кой губернии // ДАПО. — Ф. 612. — On. 1. — Од. зб. 154. — Арк. 6-20 зв. — Машинопис.
30. Журналы Лохвицкого очередного уездного земского собрания 48 созыва, 1912 года. — Аохвица, 1913. — С. 35.
31. [Сластьон О.] Лікарні, амбулаторії, будинки для лікарів і будинки для служб в українському стилі // Рада. — К., 1913.-8 жовт. (21 жовт.). — Ч. 229. — С. 3; Про авторство статті див.: Опанас Сластьон: Бібліографічний покажчик / Упоряд. В. Ханко. — К., 1988. — С. 10.
32. Школи в українському стилю // Світло. — К., 1913. — Ч. 1. — С. 59.
33. Лохвицкому уездному земству// Полтав. вестник. — 1 9 1 3 . — 4 сентября. — No 3217. — Хр. — С. 3.