Чим більше читаєш про первісток УАМу, тим більше дивуєшся. За логікою тогочасних обставин і подій будинок Полтавського земства Василя Кричевського міг би і не з’явитися на світ — і тоді вся історія української архітетури ХХ століття (і не лише архітектури!) склалася б геть інакше. Одначе Головний Творець і Архітектор діє не за людською логікою, а за власним благим Промислом. Тож Він узяв і благословив цим шедевром і маленьку Полтаву, і велику Україну, і весь упосліджений, але так ніким і не скорений народ.
Ми не будемо услід за корифеями і аматорамиУМа в тисячний раз переказувати всі перипетії постання славетного будинку, а просто позначимо найцікавіші моменти його біографії. І, звісно, дамо побільше світлин.
Поштовхом до створення славетної споруди послужила одвічна українська завзятість. Відомий художник Сергій Васильківський замість чемно похвалити, дуже різко розкритикував перший проект Полтавського земства, виконаний, за влучним висловом Опанаса Сластіона, у дусі безликого «разнесансу». Той же Сластіон, а разом із ним діяч «Просвіти», адвокат і редактор журналу «Рідний край» Микола Дмитрієв також рішуче виступили за спорудження будинку земства в новому українському стилі. Досить несподівано їх підтримали полтавські чиновники, оголосивши конкурс на кращий проект. Перемогу неочікувано здобув маловідомий на той час молодий художника із Харкова — Василь Кричевський. Цікаво, що спочатку, за необізнаністю журі, в офіційному представленні проект обізвали «псевдомавританським», і лише згодом поблажливо нарекли «южнорусскім» і «малоросійським».
Попри шалений спротив деяких земців («нема і не може бути ніякого українського стилю!»), автор три роки сам керував будівництвом, удосконалюючи проект по ходу діла. Між іншим, від попередника Кричевському дісталися вже готові підвалини споруди. Та це не скувало, а, навпаки, спонукало фантазію митця розквітати буйним квітом. Викликає захват і ревна до фанатизму працездатність Кричевського-архітектора. Скажімо, він днями стояв навпроти споруджуваного будинку, показуючи робіникам відповідні різнокольорові картки, згідно з якими ті й покривали дахи сріблястою, блакитною і зеленою черепицею. На жаль, нинішня черепиця і близько не лежала з тою, первісною…
Неперевершена майстерність і найвища якість виконання позначає усе художнє оформлення будинку. Приміром, для перевірки (узгодження) тональності кольору майолікових вставок із кольором обличкувальної плитки зробили спеціальну пробну стіну! А виготовили усю кераміку і декоративну цеглу майстри місцеві — опішнянці та миргородці (щоправда, на німецьких, спеціально закуплених верстатах).
Лише після того, як Кричевського звинуватили в небезкорисливій затримці робіт, і той, украй ображений, покинув будівництво, воріженьки полегшено зітхнули. Та було пізно: вони й самі мимоволі полюбили цей дивовижний будинок. На жаль, їхній любові забракло фаховості і смаку. Зокрема, головний опонент Кричевського, такий собі Саранчов, прикрасив дворові фасади земства власною колекцією полив’яних кахлів! А парапети головного вестибюля замість замислених митцем керамічних баранців оздобили гіпсовими куманцями. Трохи схибили й друзі. Величні настінні панно, виконані Сергієм Васильківським і Миколою Самокишем, отримали ознаки не так модерну, як академічного реалізму…
Утім, то вже деталі. А про головне найліпше сказав Віктор Чепелик, закликаючи нащадків до «свідомого і побожного ставлення» до цієї національної святині та її автора, який стоїть «у першому колі найвидатніших світочів нашого народу».
Безперечно, навіть патологічно скромний по життю Кричевський давав собі звіт стосовно унікальності і неперехідної значущості свого творіння. Тож 9 жовтня 1906 року він власною рукою написав на закладній дошці таке: «Ми — піонери українського стилю, помилка у фальш не зараховується…» І далі додав латиною крилату фразу «…Я зробив усе, що міг; хай зробить краще той, хто може».
Виглядає на те, що допоки ніхто не зміг.
Однозначно — не зміг.
Усі фото
