Важко збагнути, але треба прийняти: на відміну від колеса, плуга та вишиванки, модерн вигадали не українці, а англійці вкупі з бельгійцями. Саме західноєвропейські декаденти — переважно малярі та архітектори — у 1880–1890-х роках сформували засади архітектурно-художнього стилю, теоретично призначеного для перемоги над бундючною еклектикою «буржуазного» мистецтва кінця ХІХ століття. Але не так сталося, як гадалося. Модерн сподобався усім, і в першу чергу самим буржуа, що й дозволило новому віянню блискавично полонити світ. Від 1893 року (дати спорудження у Брюсселі першого модернового будинку) за якихось двадцять років на планеті не лишилося жодного (!) мало-мальськи поважного міста чи містечка, в якому б не красувався принаймні один зразок стилю. І хоча бунтівна мистецько-архітектурна парость досить скоро набула академічних манер, але до своєї мирної кончини (яка спіткала її десь після Першої світової війни) не втратила початкової дитинності. Це й не дивно.

Напевне, від часів античності та Візантії мертвому каменю та сухим фарбам не вдавалося всотувати так багато життя. Максимальне наближення до живої природи, схильність до неевклідової геометрії та пошуки Божественної гармонії — ось, либонь, головні ознаки модерну. Відтак він неначе виплеснувся із самого серця людини, яка не бажала жити у пласкому й нудному довкіллі, а воліла докорінним чином піднести і одухотворити повсякденне буття — житло, меблі, одяг, посуд, — аж до останнього шпінгалета чи гудзика. Таким чином модерн не лише висловив ностальгію за першозданним Едемом, а й вирвався у далеке й прекрасне майбутнє.

Називали і називають модерн по-різному. У Франції, країнах Бенілюксу, Тунісі та Єгипті — це ар нуво; у Німеччині — югендстиль; в Італії — ліберті, в Іспанії та Латинській Америці — модернізмо; в США — тіффані; у країнах, що мали дотичність до Австро-Угорської імперії (Австрія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Сербія, Болгарія, Румунія, Польща, частково наші Галичина з Буковиною) — сецесія, у Скандинавії та Прибалтиці — національний романтизм. А у Великобританії, Росії та Великій Україні — просто модерн із різними прикметниками.

Та у нас ітиметься лише про один із них — український модерн (УМ).

ІІ

Якщо й справді культура — це те, що лишається, коли усе решта забуто, то в українців з УМом справи кепські. Виявляється, донині кількасот церков, шкіл, клубів, лікарень і просто гарних будинків, збудованих у цьому загадковому стилі, доживають віку чи зазнають смертельних перебудов, не будучи позначеними у жодному реєстрі пам’яток чи бодай туристичному путівнику.

Що вже казати про ікони, картини та ужиткові речі, які часто-густо лишаються невпізнаними навіть у руках досвідчених антикварів. Щоправда, кілька візитівок на зразок будинку Полтавського земства і Свято-Георгіївського храму на полі Берестецької битви реставровано і розтиражовано у безлічі зображень, проте переважно в якості історико-архітектурних курйозів. І якщо у царські та радянські часи шовіністи всіх мастей боролися з українським модерном свідомо й багатослівно, — мовляв, нє било, нєт і бить нє может, то у роки незалежності про нього згадують не часто… Найясніший промінь у віконці друкованої літератури — статті та підсумкова книжка справжнього подвижника духу, архітектора Віктора Чепелика «Український архітектурний модерн», видана 2000-го року мізерним накладом зусиллями його рідних та учнів. Можна згадати альбом Юрія Бірюльова «Мистецтво львівської сецесії» (2005 р.) та хрестоматію «Василь Кричевський» (видавець Олександр Савчук, 2016 р.), дотичні до теми, а також гарні дописи Георгія Шибанова, Віталія Ханка, Дениса Вітченка й поодиноких молодих дослідників.

Видані нами щедро ілюстровані статті (журнал «Міжнародний туризм» №6 за 2009 р.; № 6 за 2011 р., англомовна версія — журнал «Welcomе to Ukraine» № 3-4 за 2009 р., ), в яких багато пам’яток УМа вперше за всю історію української архітектури було наочно явлено широкому загалові, на жаль, не спричинили очікуваного резонансу. Хочеться сподіватися, що наступна наша серйозна робота — ювілейний (до 100-річчя будівництва) фотоальбом «Земські школи Опанаса Сластіона» (2016 р.) — справить на пошановувачів стилю істотніше враження.

Останнім часом поява відповідних інтернет-дописів і спільнот дещо поліпшила картину, проте на разі відомості про пам’ятки українського модерну лишаються або вузькотематичними, або розрізненими та випадковими. І це при тому, що в сучасному світі спостерігаємо шалений і сталий інтерес до модерну в цілому і його національних різновидів зокрема!

Треба визнати: ми вже ніколи не зможемо повною мірою оцінити весь блиск УМа, бо практично всі інтер’єри його пам’яток знищені, а нечисленні художні твори, розпорошені не так по музеях, як по їх запасниках, не надписані його іменем. Стрімкими темпами поповнюється й архітектурний мартиролог…

Саме з цих причин мусимо терміново виправляти ситуацію. Спочатку віртуально, а там — видно буде. Сад Українського Модерну має ізнову розквітнути на увесь світ.

Бог нам у поміч!