Дзвіниця Софійського монастиря (К)1699 — 1706; 1744 — 1748; 1851 — 1852 рр.
Софійська дзвіниця виростала поступово, як дерево. Від початкової споруди (зведеної після пожежі 1697 року, коли дощенту згоріла дерев’яна попередниця) лишилися перший і частина другого ярусу. Подальша розбудова 1740-х років (архітектор Йоган Шедель) перетворила дзвіницю на той шедевр українського бароко, яким так пишається Софійський майдан і увесь Київ. Останнім, четвертим ярусом вона обзавелася у 1851–52 рр., причому баня всупереч тодішній імперській моді була виконана в бароковому ключі, «грушкою» з ковніром. І все ж без русифікації не обійшлося. Під час останньої добудови дзвіниця втратила свою барокову поліхромію (дослідники стверджують, що вона була розфарбована в усі кольори райдуги), і стала класицистично-двобарвною.
І все ж, попри однотоновість, головною цікавиною 76-метрової красуні лишається неповторне ліплене оздоблення. Ну де іще можна зобачити таких янгеликів — традиційно босих, але в козацьких шароварах і кунтушах, або таких по-дитячому зворушливих Андрія Первозванного і Володимира Великого — основоположників Української Церкви? Між іншим, великий князь має на голові не князівську, а королівську корону!
Своїм дивовижним декором дзвіниця завдячує майстрам із галицької Жовкви — братам Іванові та Степанові Стобенським. А ктиторами такої розкоші виступили видатні київські митрополити — Рафаїл Заборовський та Тимофій Щербацький. До речі, про них нагадують горельєфні зображення архангела Рафаїла і апостола Тимофія на дворовому фасаді третього ярусу дзвіниці.
Спасибі вам усім, великі подвижники землі української.
Усі фото
